Login
Register

Головна

Майнові права українців

Знання

Різне

Українська нація

 monastyrsky wolod01У книжці коротко викладено сучасні досяг­нення у вивченні походження як нації, так і націоналізму. Зокрема висвітлено дані про те, що в основі формування останнього лежить генетично визначений принцип про надання переваги інтересам власної нації над інтересами всіх інших націй, з чого зроблено висновок, що націона­лізм-це категорія генетична, а тому універсальна, досконала та вічна.
Окремий розділ присвячено висвітленню різних аспектів українського націоналізму
походження нації та націоналізму, формування організованого націоналізму і націоналізму в незалежній Україні.

Передмова Олександри Сербенської
Рецензенти:
 О.А. Сербенська, академік AH Вищої школи України, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка;
О.З. Маланчук-Рибак, доктор історичних наук, професор Львівської національної академії мистецтв.
О Володимир Монастирський, 2012

 Зміст

ПЕРЕДМОВА. Олександра Сербенська        З

ВСТУП        5

1. НАУКОВИЙ (ТЕОРЕТИЧНИЙ) НАЦІОНАЛІЗМ. . . 10

  1. Сутність націоналізму        15
  1. Націоналізм як біологічне явище        16
  2. Націоналізм як суспільне явище        20
  1. Основні види суспільного націоналізму        28
  1. Націоналізм визволення        29
  2. Націоналізм панування        29
  1. Значення націоналізму для націй і для людства. . 31
  1. Націоналізм як своєрідна імунна(захисна)система нації        32
    1. 2. Націоналізм визволення як фактор мобілізаціїнації до боротьби за свою незалежність        37
      1. Цивілізаційна роль націоналізму панування. . 42
    1. Хвороби(патологічні ураження) націоналізму . . .44
  1. Шовінізм        45
  2. Фашизм        46
  3. Нацизм        47
  4. Що є що?        47
    1. Противники(вороги) націоналізму        52
  1. Комунізм        52
  2. Лібералізм        56
  3. Консерватизм        59
  4. Шовінізм, фашизм, нацизм        61
    1. Націоналізм, інтернаціоналізм, космополітизм . . 62
  1. Націоналізм та інтернаціоналізм        62
  2. Націоналізм і космополітизм        64
    1. Націоналізм, ксенофобія і киріофобія        65
  1. Націоналізм і ксенофобія        65
  2. Націоналізм і киріофобія        68
  1. ПРАКТИЧНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ        70
    1. Організований націоналізм, його ідеологіята політика          71
      1. Ідеологія націоналізму        72
      2. Політика націоналізму        74
    1. Основні форми політичної системи        75
      1. Націократія        75
      2. Демократія        76
  1. НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ        78
    1. Українська нація та український націоналізм. . . 78
      1. Походження(ґенез) української нації        79
      2. Походження(ґенез) українськогонаціоналізму        87
    1. Український націоналізм визволення        90
      1. Формування організованого українськогонаціоналізму визволення        92
      1. Націоналізм у незалежній Україні        105

ВИСНОВКИ        113

 

ПЕРЕДМОВА

 Націоналізм як суспільне явище проявився в процесі Французької революції 1789 р. і з того часу він уже понад два сторіччя визначає особливості не тільки європейської, а й світової історії і визначає їх більшою мірою, ніж ідеї лібералізму чи комунізму.

А це означає, що націоналізм має щонайменше двох серйозних ідеологічних противників - лібералів і комуністів, які у своїй боротьбі проти нього фабрикують різні міфи, зокрема міф про те, що такі вкрай реакційні ідеології як шовінізм, фашизм і нацизм є нібито похідними від націоналізму, є його різновидами чи крайніми проявами. Ці міфи спричинили дуже нега¬тивне ставлення до націоналізму, тому їх спросування є вельми актуальним завданням.

З врахуванням сказаного, пропонована увазі читача книжка про націоналізм, яка розрахована передовсім на українську еліту, є дуже потрібною і ось чому.

По-перше, автор переконливо показав, що філософія та ідеологія націоналізму, які формувалися протягом довготривалої еволюції суспільства, є генетично детерміновані, тобто є значною мірою творінням Все¬вишнього, тоді як філософія та ідеологія шовінізму, фашизму і нацизму є творінням лише людського розуму. Отже, останні за своїм походженням не мають нічого спільного з націоналізмом, тому вони не можуть бути ні його різновидами, ні його крайніми проявами.

По-друге, автор зясував, що існує два основні види націоналізму - націоналізм визволення, який фор­мується тільки у поневолених націй, що не мають ще власної держави, та націоналізм панування, який

формується у вільних націй, що вже мають власні держави. Одночасно він показав, що кожен з них вико­нує свою історичну місію: якщо націоналізм визволення творить нації і національні держави, то націоналізм панування відіграє дуже важливу цивілізаційну роль, оскільки саме рівень його розвитку вже давно визначає рівень суспільного розвитку вільних націй та розвитку їх матеріальної і духовної культури.

Отже, націоналізм, на відміну від шовінізму, фа­шизму, нацизму та від усіх інших ідеологій, відіграє дуже важливу позитивну роль як для всіх без винятку націй, так і для людства загалом.

Саме на цій підставі автор обгрунтовано доводить, що українцям навіть в незалежній Україні потрібно посилено формувати свій націоналізм визволення, з допомогою якого вдасться здобути для своєї держави максимально можливу політичну, економічну, куль­турну та духовну незалежність. А згодом, внаслідок перетворення націоналізму визволення на високо- розвинений націоналізм панування, вдасться ще й постійно підвищувати рівень суспільного розвитку української нації та розвитку її матеріальної і духовної культури.

Таким чином, пропонована увазі читача книжка може суттєво змінити погляди української еліти на націоналізм, на його філософію та ідеологію, а отже і на політику української держави в різних сферах, зокрема у сфері економіки, культури та духовності.

Олександра Сербенська, академік AH Вищої школи України, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка

ВСТУП

Різним аспектам проблеми націоналізму при­свячено багато досліджень. Для прикладу варто згадати фундаментальні видання «Націоналізм: Антологія» (Київ, 2010; на її 680 сторінках вмі­щено 53 роботи найвидатніших зарубіжних дослідників цієї проблеми) та «Український націоналізм: Антологія» (Київ, 2010 і 2011; разом 720 сторінок), щоби зрозуміти, наскільки важливою є ця проблема і наскільки ґрунтовно вона вивчається.

На підставі наявних досліджень можна стверд­жувати, що: по-перше, націоналізм - це філософія, тобто це світогляд нації, де центральне місце посідає нація, її інтереси та завдання, саме на цій філософії базується ідеологія і політика націо­налізму; по-друге, націоналізм виконує конкретну історичну місію - він творить нації і національні держави і, по-третє, що є найважливішим, націо­налізм відіграє вирішальну цивілізаційну роль, про що свідчить той факт, що в кожній нації рівень розвитку націоналізму вже давно визначає рівень її суспільного розвитку та розвитку її матеріальної і духовної культури. Отже, націоналізм має винятково велике значення як для виживання, так і для прогресу не тільки кожної окремої нації, а й людства загалом.

Проте історично так склалося, що в українців уявлення про націоналізм формували головним чином їх поневолювачі, і саме вони, передовсім

російські комуно-більшовики, змусили українців повірити в їхнє наскрізь брехливе твердження про те, що націоналізм - це велике зло. Вони переконували, що націоналізм - це «реакційна буржуазна ідеологія і політика, спрямовані до розпалювання національної ворожнечі і нацько­вування однієї нації на іншу в інтересах експлуататорських класів». Численними дослід­женнями це комуністичне твердження повністю спростоване, однак, на превеликий жаль, таке розуміння націоналізму збереглося дотепер і не тільки у переважної більшості пересічних українців, а й у значної частини української еліти. Чому?

Очевидно передовсім тому, що в наш час мало хто візьме до рук величезну книгу (антологію) про націоналізм і почне шукати в ній відповідь на питання: чим насправді є націоналізм злом чи добром? Для цього потрібний короткий посібник, у якому максимально стисло і чітко були б дані відповіді на всі питання, повязані з проблемою націоналізму. Цілком зрозуміло, що такий посіб­ник мали б підготувати політологи, але вони, на жаль, цього не зробили. Ось чому за підготовку такого посібника взявся я - медик за освітою. Що з цього вийшло - судити читачам.

Шукаючи відповідь на поставлене вище запитання, потрібно взяти до уваги той факт, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. Тому запитання потрібно ставити по-іншому, а саме: для кого націоналізм є добром, а для кого злом?

У роботі показано, що правильну відповідь на це запитання можна знайти, тільки врахувавши такі обставини: по-перше, націоналізм - це ідеологія і політика, які базуються на філософії, в основу якої покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй; по- друге, нації можуть перебувати у різному стані - є вільні нацїі(народи), є поневолені і є нації- поневолювачі і, по-третє, є два основні види націоналізму націоналізм панування, який характерний для вільних націй, які мають свої держави, і націоналізм визволення, який є лише у поневолених націй.

Наведені обставини дають підстави стверджу­вати, що націоналізм є добром для всіх без винятку націй, в тому числі й для української. Однак нацїї-поневолювачі стосовно цього пи­тання дотримуються подвійних стандартів: вони свій власний націоналізм завжди вважали і продовжують вважають добром, а націоналізм поневолених ними націй (народів) - великим злом.

Факт, що націоналізм властивий для всіх без винятку націй, свідчить про те, що він є генетично визначеним і тому відіграє в житті націй й людства загалом якусь важливу роль. Ось чому в цій книжці належна увага буде приділена висвітленню і цієї його ролі.

Українці понад три сторіччя були поневоленою нацією - в Україні панувала головним чином російська нація у вигляді спочатку царського, а потім російського комуно-більшовицького режиму і впродовж усього того часу нація-поневолювач здійснювала довготривалу програму нищення в українців їхнього націоналізму націоналізму визволення.

Відомо, що в реалізації програми нищення українського націоналізму великих успіхів досягли комуністи: вони за допомогою своїх репресивних органів одну частину українських націона­лістів - найстійкішу - знищили фізично, другу - русифікували, а третю - залякали настільки, що вони і зараз бояться цього слова як нечистої сили. У такий насильницький спосіб комуністам вдалося змусити переважну більшість українців повірити в те, що націоналізм це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази.

Проте насправді націоналізм є унікальною філософією тому, що тільки вона є визначена (детермінована) генетично. Саме ця філософія лежить в основі ідеології, націоналізму, ідеології, яка допомагає всім без винятку націям виживати в надзвичайно складній і безкомпромісній боротьбі за їжу, територію і за ресурси. Виживає тільки та нація, яка вихована в дусі власного націоналізму!

Слід зазначити, що серед зовнішніх чинників, які беруть участь у формуванні націоналізму, є не тільки ті, які посилюють цей процес, а й ті, які протидіють йому. Серед останніх є передовсім різні інші ідеології, які постійно протидіють, а то й безкомпромісно воюють проти ідеології націоналізму. Сюди належать такі основні ідео­логії як комунізм, лібералізм і консерватизм, а також шовінізм та його крайні прояви - фашизм і нацизм (правда, останні є ворогами тільки націоналізму визволення).

У такому випадку при розгляді націоналізму потрібно хоча б дуже коротко висвітлити суть названих ідеологій та показати, що вони собою являють і чому є ворогами(противниками) націо­налізму.

Радянські комуністи за допомогою потужної пропаганди, яка паплюжила переважно україн­ський націоналізм, навмисне сформували в українців думку про те, що націоналізм - це зло, яке притаманне передовсім українцям. Насправді ж це абсолютна брехня.
Відомо, що суспільний націоналізм спочатку був не українським, а європейським явищем, його виникнення спри­чинила Французька революція 1789 р., яка і стала символом націоналізму [8]. Ба більше, з того часу націоналізм уже понад два сторіччя визначає особливості не тільки європейської, а й світової історії і визначає їх більшою мірою, ніж ідеї лібералізму (парламентської демократії) чи комунізму [21].

В українській політології термін «націоналізм» вживається починаючи з XIX сторіччя і ним позна­чається поняття, що охоплює патріотизм, активну національну свідомість і боротьбу за самостійну державу [13].

Насамкінець слід сказати, що націоналізм є проблемою, яка має багато різних аспектів, ґрунтовне вивчення яких привело до виділення двох його видів - наукового(теоретичного) націо­налізму і практичного націоналізму.

  1. НАУКОВИЙ (ТЕОРЕТИЧНИЙ) НАЦІОНАЛІЗМ

Визначте значення слів - і ви звільните людство від половини суперечок.
Рене Декарт

Для правильного розуміння всього, що буде викладено у цій роботі, спочатку потрібно зясу­вати значення низки слів і передовсім таких, як «народ», «етнос», «нація», «націоналізм». Зясування їх значення є чи не найскладнішою проблемою наукового націоналізму. Проте деталь­ніше це питання буде розглядатися нижче, а тут я дам лише ті значення вказаних слів, у якому вони використовуються у даній роботі.

Слово «народ». Є багато різних тлумачень значення цього слова, але зупинимося лише на такому.

Народ - це природна структурна одиниця людства. А людство, з погляду системології, - це жива система, яка знаходиться в процесі самоорганізації і все глибшого структурування. У такому випадку всі народи теж є живими системами і вони мають свою назву - народний (національний) організм.

Слова «етнос» і «нація». Існують різні їх визначення, але в нашому виданні ми будемо використовувати їх тільки з метою позначення існування двох форм народного організму.

Етнос (грецьке ethnos - племя, народ) - це народний організм у формі однорідного, аморф­ного, малоусвідомленого стану. Численні факти дають підстави зробити висновок, що етнос перетворюється на націю тільки тоді, коли він достатньо структурується і починає сам усвідомлювати себе нацією,

Нація (латинське natio - народ, нація) - теж народний організм, який, одначе, досягнув уже другого, значно вищого, рівня свого розвитку і на­був форми, для якої властиві значна внутрішня структурованість та самоусвідомлення. Отже, у формі нації виразно виявляється те, що в етносі перебуває у невиявленому (чи слабо виявленому), зародковому стані.

Слово «націоналізм» (французьке nationa­lisme походить від латинського natio - народ, нація і має два складники - «націо» + «налізм») уперше застосував Йоган Готфрід Гердер [20] у 1774 р. в одному із своїх творів, але у повсякденній мові воно набуло поширення тільки від середини XIX сторіччя.

Зясування значення цього слова є дуже склад­ною проблемою, про що свідчить хоча б той факт, що дотепер ніхто із численних дослідників цього питання не сформулював загальноприйнятого його значення. Пояснюється це тим, що фактично всі дослідники, які намагалися розкрити значення слова «націоналізм», обєднували під цією назвою два прямо протилежні явища добро і зло, а точніше обєднували націоналізм, який є добром, з шовінізмом, фашизмом і нацизмом, які, безумовно, є великим злом. Обєднували їх на тій підставі, що останні три ідеології - шовінізм, фашизм і нацизм - вони вважали, а багато хто і зараз вважає крайніми проявами націоналізму. З цього приводу

варто навести визначення націоналізму у німецькій енциклопедії, де написано, що націоналізм це «перебільшена, нетолерантна форма національної свідомості» [19].

З наведеного зрозуміло, що і сьогодні націоналізм дехто трактує як певну екстремістську ідеологію, тому з ним повязують дуже сильні негативні смислові відтінки і дають йому цілком однозначно негативну оцінку.

Проте такі погляди є грубою помилкою. По-перше, тому що, як буде показано в розділі 1.4.4, націоналізм принципово відрізняється від шовінізму, фашизму та нацизму своїм походжен­ням і значенням як для кожної нації, так і для людства загалом. А по-друге, тому що націона­лізм не може бути одночасно добром і злом, чи позитивним і негативним явищем, це в принципі неможливо, подібно як неможливо обєднати однією назвою біле і чорне.

Тому необхідно остаточно визначитися: чим є націоналізм злом чи добром?

Обєктивно націоналізм безумовно є великим добром для всіх націй і для людства загалом. Інша справа - субєктивне ставлення до нього, а воно з різних причин може бути різним. Наприклад, нації-поневолювачі завжди дотримуються подвій­них стандартів - свій націоналізм вони вважають добром, а націоналізм визволення поневолених ними націй вони ж сприймають як велике зло, з яким потрібно нещадно боротися.

На моє глибоке переконання, розкриваючи значення слова «націоналізм», потрібно брати до уваги такі його властивості:

  1. Націоналізм, як і інші ідеології, має свої принципи, основний з яких полягає в тому, що націоналісти інтереси власної нації завжди і вусьому ставлять на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і навіть перед своїми власними інтересами.

Отже, основним принципом націоналізму є принцип надання переваги власним інтересам. Він і є базовим принципом націоналізму.

Слід зазначити, що фактично всі дослідники націоналізму згідні з тим, що дії в імя «власних національних інтересів» є позитивними, бо перебувають у межах законних інтересів, тобто інтересів, здійснення яких не веде до конфлікту з націоналізмами інших націй, оскільки в цьому випадку націоналізми всіх націй поставлені в однакові умови.

  1. Враховуючи той факт, що кожна нація має щонайменше чотири види інтересів - політичні, економічні, культурні та духовні, то відповідно до цього слід виділяти чотири різновиди націона­лізму - політичний, економічний, культурний та духовний.
  2. Націоналізм відрізняється від усіх інших ідеологій, в тому числі і від шовінізму, фашизму та нацизму, тим, що він не є творінням людського розуму, а є продуктом довготривалої еволюції суспільства - від сімї до роду, від роду до племені, від племені до етносу, а вже від етносу до нації.

Формування націоналізму відбувалося під впливом чинників двох видів: внутрішніх і зов­нішніх, які діяли протягом усієї довготривалої еволюції суспільства.

До внутрішніх чинників відносяться генетичні програми, які Всевишній заклав у геном (гене­тичну систему) людини. Одна з них змушує людей завжди і в усьому надавати перевагу власним інтересам та інтересам своєі нації. Отже, націоналізм не є штучним, випадковим

ідеологічним витвором це категорія, головним чином, генетична, а тому універсальна, досконала та вічна.

До зовнішніх чинників відносяться територія, релігія, історична память, політичний досвід тощо. До них відносять і мову, але оскільки це категорія переважно генетична, то її правильніше зараховувати до внутрішніх чинників.

Зовнішні чинники, а також мова у різних націй є різними, тому вони формують у них націоналізм з певними відмінностями. Зокрема зовнішні чин­ники відрізняються в націй, які перебувають у різному стані: відомо, що є вільні нації, які мають власні держави, є вільні нації, які мають власні держави і, одночасно, поневолюють інші нації, - це нації-поневолювачі і є нації поневолені, які тільки мріють про свою державу. Відповідно до цього у вільних націй формується так званий націоналізм панування, у націй-поневолювачів націоналізм панування, уражений шовінізмом, фашизмом чи нацизмом, а в поневолених націй формується націоналізм визволення (детальніше див розділ 1.2).

  1. Націоналізм і нація це два поняття, які тісно і нерозривно повязані між собою, тому можна стверджувати, що немає нації без націоналізму, так само як немає націоналізму без нації, а це означає, що вони створюють єдине ціле - націю- націоналізм.
  2. Націоналізм існує у трьох іпостасях: а) як філософія; б) як ідеологія і в) як політичний рух, тому слід визначити сутність кожної з цих трьох його іпостасей.

Філософія націоналізму - це світогляд нації, її переконання, які сформувалися в процесі довготривалої еволюції суспільства. Ця філософія

формувалася під впливом різних зовнішніх чин­ників (території, релігії, історичної памяті, політичного досвіду тощо), які, однак, діяли в особливих умовах, а саме в умовах постійного, генетично детермінованого надання чле­нами нації переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нацїі над такими ж інтересами усіх інших націй. Отже, у філософи націоналізму центральне місце посідає не особа (не окрема людина), а нація, її інтереси та завдання.

Ідеологія націоналізму це ідеологічні і полі­тичні засади, в основі яких лежить основний принцип філософії націоналізму, а саме принцип про життєву потребу надання переваги полі­тичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй.

Націоналістичний політичний рух це рух, який, спираючись на філософію націоналізму, політично згуртовує націю і змобілізовує її до дії, тобто він є засобом обєднання та активізації людей для досягнення спільної політичної, еконо­мічної, культурної чи духовної мети нації.

  1. Сутність націоналізму

Уже зазначалося, що нація і націоналізм створюють єдине ціле націю-націоналізм, тому можна вважати, що в процесі еволюції суспільства вони формувалися одночасно. А оскільки в літера­турі є твердження, що за весь період свого існування слово «нація» чотири рази змінювало своє значення і у певний момент історії, а точніше - на початку XVII сторіччя в Англії, його почали застосовувати

до всього населення країни, тобто воно стало сино­німом до слова «народ». Саме це семантичне пере­творення вказувало на появу першої в світі нації - у тому сенсі, як це слово розуміють тепер, - що і стало початком епохи націоналізму [19].

Варто зазначити, що тут йдеться тільки про так званий суспільний націоналізм, який і вивчають дослідники різних країн світу. Проте зараз е підстави вважати, що оскільки основний принцип націоналізму, тобто принцип надання переваги власним інтересам, є генетично детермінованим, то він мусить мати якесь загальнобіологічне значення. Якщо врахувати цей факт, то слід розрізняти націоналізм як біологічне явище і націоналізм як суспільне явище, а це означає, що зясування сутності націоналізму потрібно проводити на двох рівнях - на біологічному і на суспільному.

  1. Націоналізм як біологічне явище

Прийнято вважати, що націоналізм прита­манний тільки окремим людям і націям. Однак зараз є дані, які свідчать про те, що націоналізм має загальнобіологічне значення. А це змушує припустити, що у формуванні націоналізму, крім зовнішніх чинників, важливу роль відіграють й внутрішні чинники, до яких належать передовсім генетичні програми, певні з яких у всіх живих організмів - від одноклітинних і до людини - визначають дві їх потреби: а) потребу завжди і в усьому віддавати перевагу власним інтересам і б) потребу відрізняти хто є «свій», а хто - «чужий».

Ось чому для зясування цього питання слід спочатку встановити, що є основним принципом націоналізму?

Згідно з сучасними даними, основним прин­ципом націоналізму є саме принцип надання  переваги власним інтересам. Про це свідчить хоча б той факт, що саме цей принцип є головним при визначенні суті терміна «націоналізм». Тепер це визначення має такий вигляд: «Націоналізм - це ідеологія і політика, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів над усіма іншими» [13].

Виявилося, що принцип надання переваги власним інтересам (тобто основний принцип націоналізму) і справді є дуже поширеним його дотримуються не тільки націі'(народи) чи окремі люди, а й усі без винятку живі організми.

Відомо, що жива матерія зявилася на планеті Земля близько трьох мільярдів років тому. Вона виникла у вигляді одноклітинних організмів. Так от, уже ті перші живі організми, як і всі без винятку наступні види, змушені були боротися за їжу і територію. Цілком очевидно, що в цій боротьбі вони могли вижити тільки за умови постійного надання переваги своїм власним інтересам, а це означає, що фактично вони постійно мусіли дотримуватися основного принципу націоналізму.

Отже, живі організми почали дотримуватися основного принципу націоналізму ще за мільярди років до появи самого терміна «націоналізм».

Сказане свідчить про те, що у живій природі основний принцип націоналізму є явищем за- гальнобіологічним, його дотримуються усі без винятку живі істоти від одноклітинних організмів аж до людини. Одночасно цей принцип є фундаментальним, оскільки він забезпечує виживання живих організмів у безперервній і безкомпромісній боротьбі за їжу і територію.

Водночас потрібно особливо наголосити на тому, що тут йдеться не про суспільний націоналізм, а про основний принцип націоналізму, тому той факт, що всі живі організми дотримувалися і дотримуються цього принципу, не дає ще підстав говорити, що всі вони є націоналістами, хоча б тому, що поділ на нації є тільки у людей, а для решти живих організмів існує інша систематика, а саме - поділ на види та підвиди. Тому для означення явища природи, при якому всі живі організми завжди надають перевагу власним інтересам, потрібний інший термін, але аналогічний націоналізму. Оскільки останній має три складові - націо+нал+ізм, то замість «націо» можна поставити «видо» і вийде видо+нал+ізм, тобто видоналізм, що означає своєрідний націо­налізм виду, тобто видонаціоналізм. Цьому слову можна дати таке визначення.

Видоналізм - це практика усіх живих орга­нізмів, в основі якої лежить генетично визначений принцип про життєву необхідність надання ними переваги власним інтересам та інтересам свого виду чи підвиду над такими ж інтересами всіх інших видів.

Живі організми дотримуються цієї запрогра­мовано визначеної (детермінованої) практики, так би мовити, на підсвідомому рівні. Винятком з цього правила є тільки людина, яка, маючи добре розвинену свідомість, може дотримуватися основного принципу видоналізму усвідомлено. Саме тому тільки у людей з достатньо розвиненою свідомістю принцип видоналізму став основним принципом націоналізму і почав формувати в них світогляд і ментальність з ознаками націоналізму, проте минали сторіччя, перш ніж учення про націоналізм досягнуло свого сучасного розвитку.

Можна стверджувати, що в процесі еволюції основний принцип націоналізму (принцип на­дання переваги власним інтересам) виник на основі принципу видоналізму, який, в свою чергу, виник одночасно з появою живої матерії і потім передавався до всіх без винятку живих організмів, у яких він і зараз діє безвідмовно.

На підставі сказаного можна вважати, що принцип видоналізму, а отже, і його похідне

  • основний принцип націоналізму - це явища запрограмовано визначені.

Сучасний рівень розвитку генетики - як моле­кулярної, так особливо квантової (хвильової) [3]

  • свідчить про те, що всі живі організми є дуже складними біологічними системами з програмним управлінням. Програмне забезпечення цих сис­тем знаходиться в геномі, який, у свою чергу, знаходиться в ядрі клітин і є сукупністю генів, що локалізовані в ДНК у вигляді її фрагментів (генна система). Геном є своєрідною книгою, у якій «записана» (закодована) величезна кількість інформації (набагато більше, ніж містять усі томи Великої британської енциклопедії), і вся ця інформація за своєю суттю є генетичними програмами.

Встановлено, що генетичні програми визна­чають не тільки структуру та функціонування організму на базовому рівні, а й його поведінку, в тому числі й поведінку стосовно захисту живими організмами включно з людиною своїх власних інтересів та інтересів своїх видів чи (у людей) - своїх націй. Ці дані і є свідченням того, що видоналізм, а отже, і основний принцип націоналізму також закодовані в геномі, програмне забезпечення якого є творінням Всевишнього.

Наведені дані свідчать про те, що і видоналізм, і націоналізм - категорії генетичні, а тому універсальні, досконалі та вічні. На підставі сказаного можна стверджувати, що націоналізм є природним і нормальним, тобто здоровим станом окремої людини, групи людей та націй. А це означає, що звинувачувати будь-яку людину, групу людей чи націю в націоналізмі - це все одно, що звинувачувати їх у тому, що вони є здоровими.

  1. Націоналізм як суспільне явище

Встановлено, що націоналізм притаманний не тільки окремим людям, а й окремим народам, які є природними структурними одиницями людства, а людство, з погляду системології, є живою сис­темою, яка перебуває в процесі самоорганізації і все глибшого структурування. У такому випадку всі народи теж є живими системами, і кожний з них, як і кожна людина, має свої: свідомість і підсвідомість, інтелект і память, генотип і характер, вік і навіть долю.

Отже, націоналізм притаманний кожному сус­пільству, тобто сукупності людей, обєднаних певними відносинами, що виникли в процесі виробництва матеріальних і духовних благ. Це й дає підстави говорити про суспільний націоналізм.

Як уже зазначалося, суспільний націоналізм - це світогляд нації, її переконання, що дає підстави твердити про філософію націоналізму - систему поглядів, у якій центральне і провідне місце посідає саме нація, її інтереси та завдання. Отже, націоналізм і нація створюють, як уже зазна­чалося, єдине ціле націю-націоналізм, тому встановлення походження (ґенези) націоналізму потрібно почати з пошуку відповіді на питання: що таке нація?

Джерелами для роздумів на цю тему є ідеї, закладені ще в XYII-XVIII сторіччях, але перші суспільно дозрілі та глибокі формулювання цього  поняття зроблені в XIXXX сторіччях, коли в західному суспільстві спостерігався нестримний ріст інтересу до проблеми нації, інтересу, який став етапним моментом у розвитку світових подій.

Зясувалося, що поняття «нація» є неймовірно складним. Воно настільки складне за формою та змістом - наскільки різноманітне в часі і просторі, що, очевидно, ніколи й нікому не вдасться дати йому визначення, яке було б вичерпним і не викликало застережень.

Отже, незважаючи на те, що світове співтова­риство з різних причин, переважно з політичних, нагально потребує визначення суті поняття «нація», на сьогодні існує значний різнобій щодо цього. Існує близько сотні різних визначень нації, але жоден з авторів, які дали їх, не зробив це задовільно.

Проте фактично всі дослідники сходяться на тому, що нація це продукт довготривалого про­цесу еволюції суспільства від сім'ї до роду, від роду до племені і етносу, а від етносу до нації. Як зазначено в попередньому розділі, впродовж усього цього процесу визначальну роль у формуванні нації-націоналізму відігравали ендогенні чин­ники - генетичні програми, проте в ході цього процесу на нього одночасно діяли і різноманітні зовнішні чинники: мова, територія, релігія, істо­рична память, політичний досвід тощо, які у кожної нації формували націоналізм зі своїми відмінностями.

Є багато різних підходів до зясування сутності нації, але дослідники цієї проблеми беруть до уваги лише пять з них - найбільш вдалих та цікавих : полі­тичний, психологічний, культурологічний, соці­ально-економічний та етнічний підходи. Проте домінуючими стали територіально-політична та етнічна концепції нації.

Суть територіально-політичної концепцїі нації полягає в тому, що наприкінці існування так званих монархічних держав народ з «підданих монарха» перетворювався в «громадян національної держави», у якій сувереном, джерелом права ставала нація. Згідно з цією концепцією, поняття «держава», «нація», «народ» є синонімами. Саме в такому значенні говориться про нації, котрі увійшли спочатку до складу Ліги націй, а потім до ООН.

Суть етнічної концепції нації зводиться до того, що нацією вважається культурно-мовна спіль­нота, для якої здобуття власної держави поки що є лише мрією чи метою [20].

Отже, світ з хаосу почав усе більше набувати і впорядкованості через індивідуалізацію багатоманітності. Поступово ставало нормою сприймати людей і народи рівними та повноправними, гід­ними поваги та історичної ролі, але тільки за умови їхньої самоідентифікацїі та націленості на здійснення власної історичної місії [8].

З цього приводу Ернест Ренан [25] писав: «Нація - це «душа», «духовний принцип», сучасність якого формують два джерела: одне в минулому, Друге - в майбутньому; одне - це спільне володіння багатим спадком споминів, а друге - це спільна згода, бажання жити разом, користуватися спільним і надалі неподільним спадком». Свою думку він резюмує так: «Нація - це моральна свідомість, яку витворює велике згромадження людей зі здоровим глуздом та гарячим серцем».

Український дослідник Кирило Галушко [2] суть роздумів з цього приводу «великих умів» (Е. Дюркгейма, М. Вебера, Е. Ренана, X. Сетом-Уотсона) підсумував так: «Нація - це світоглядний феномен, сфера субєктивних уявлень людей, їх свідомість, але вона опирається на певні обєктивні чинники - мову, територію, релігію, історичну память, політичний досвід і т. д„ опирається на них у різному поєднанні та з різною пріоритетністю».

Залежно від того, яким чином представники тої чи іншої нації «розпоряджаються» зазначеними обєктивними чинниками, якого значення їм надають, й формуються особливості характеру націоналізму кожної конкретної нації.

Отже, над вивченням проблеми нації і націоналізму працювало дуже багато великих умів, які йшли різними шляхами, але прийшли до подібних висновків-узагальнень: розвиток націоналізму - це складний і довготривалий про­цес. Усі вони вважають, що спочатку було родове начало, яке лягло в основу племінного й етнічного, а етнічне - в основу національного. А це означає, що спочатку витворювалося уявлення, тобто ідея нації, на її основі формувалася нація, а вже на їх синтезі виникло поняття «націоналізм» [8].

На думку Шарля Морраса [23], ідея нації не є чимось туманним, як стверджують анархісти (а зараз ультра-інтернаціоналісти та ультра-гло- балісти), вона репрезентує неспростовну реальність і тим самим дає підстави стверджувати: все, що являє собою людина (індивід), все, що вона має, все, що вона уподобає, зумовлене існуванням її нації, тому найперше, що повинна зробити людина, щоб зберегтися, то за всяку ціну захистити свою націю, дбати про її розквіт на засадах суверенітету, гуманізму та демократії, а еліта нації зобовязана розвивати філософію свого націоналізму в якості вчення про шлях до

добра, щастя й краси. Таким чином, сьогодні є всі підстави стверджувати, що нація і націоналізм повязані між собою нерозривно, що немаєнаціїбез націоналізму, так само як немає націоналізму без нації.

У створенні вчення про націоналізм чи не найчільніше місце посідає німецький мислитель Йоган Готфрід Гердер, передовсім завдяки своїй праці «Мова і національна ідентичність» [20]. Домінантою цієї праці є теза: «Мова це душа нації (народу)!» - епохальна, цивілізаційно значуща, культуротворча домінанта [8].

Мова, наголошував Гердер, є тим, що зєднує в одну цілість покоління і віки, почуття і бажання, волю і мрії, змагання за місце під сонцем, є тим, без чого немислимі люди й народи-нації. Мова - «скарбниця людської думки, до якої кожен по- своєму щось додає!». Мова це шлях матері- батька до сина, від них до роду і нації. Більше того, через мову народ передає свій духовний набуток іншим народам. Так у великому поступі націй вищого рівня набувають мистецтво, наука, культура, тому мова це найкращий, витворений природою, спосіб удосконалення їх.

На особливу увагу заслуговує також Джузеппе Мацціні - діяч національно-визвольного руху Італії, який ще майже 200 років тому своїм маніфестом «Обовязки перед країною» [22] спра­вив надзвичайно сильне враження на Європу. За умов, подібних до українських, коли Італія була провінцією імперії, він навернув її на історичний шлях, навернув тим, що привніс у свідомість співвітчизників ідею суверенної нації. Цей далекоглядний політик у маніфесті проголосив: «Ваші першочергові обовязки - першочергові за значенням - стосуються (...) Людства, адже насамперед ви люди, а потім уже громадяни чи батьки. Це не означає применшення ролі останніх іпостасей, але зобовязує бачити себе в потоці вселюдства, що, в свою чергу, зобовязує бачити себе в системі народу, котрий самоусвідомився й розгледів свою роль у системі інших націй.

Чому потрібне національне самоусвідомлення? Бо індивід надто слабкий, а Людство надміру все­осяжне, тому постає питання: що може в таких умовах досягти кожний із вас сам один у своїх потугах задля морального вдосконалення чи задля поступу людства? Звичайно ж, мізерно мало. Отже, необхідне обєднання, братерська спів­праця задля спільної мети. Адже без Країни у вас немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства народів. Ви байстрюки Людства. Солдати без прапора (...). У звязку з цим не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання (...). Перед приєднанням до Націй, які складають Людство, ми повинні вже існувати як Нація, бо ніякого обєднання не може бути, окрім як серед рівних».

Італійська еліта почула свого ідеолога і, наснажена філософією націоналізму, очолила народ - і він переміг. Італія-колонія, провінція європейських імперій, стала Італією - культурною столицею, і не тільки Європейського континенту.

Сьогодні є всі підстави стверджувати, що націоналізм українського народу, подібно як всіх інших народів - французького, німецького, англійського, китайського, японського тощо, є продуктом довготривалої еволюції суспільства від сімї до роду, від роду до племені, від племені до етносу, а від етносу до нації-націоналізму.

Проте, оскільки в процесі формування націо­налізму постійними є тільки внутрішні чинники, а зовнішні у різних націй є різними - різними є буття і свідомість націй, їх мова, релігія і тери­торія, їхні вольові й цільові життєві покликання, їх наміри та ідеали, - то різними є і типи націоналізму [8]. Підтвердженням цього є трактування явища націоналізму як зарубіжними, так і вітчизняними націоналістами.

На думку Петра Кононенка [8], факти змусили вважати, що численні зовнішні чинники, потреба часу та філософія поступу і гуманізму визначили основоположні начала світової теорії та мето­дологи наукового націоналізму.

Однак сьогодні є вже достатньо підстав стверд­жувати, що у формуванні суспільного націоналізму беруть участь не тільки зовнішні, а й внутрішні чинники.

Основним внутрішнім чинником формування націоналізму є, як уже зазначалося, генетична програма, яка змушує людину дотримуватися принципу, згідно з яким вона завжди надає пере­вагу своїм власним інтересам та інтересам своєї нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки цей принцип є генетично визначеним і його дотримуються усі без винятку люди та нації, то його слід вважати основним, базовим чинни­ком у формуванні націоналістичного світогляду та переконань націй.

У новітній час погляд на ґенез націоналізму змінився, оскільки стало відомо, що на відміну від усіх без винятку інших ідеологій, які є творінням тільки людського розуму, у форму­ванні націоналізму беруть участь як зовнішні чинники, так і дуже важливий, ба навіть вирішальний внутрішній чинник - генетична програма. Ось чому слід визнати, що націоналізм є унікальною ідеологією, яка є результатом не стільки діяльності людського розуму, скільки творінням Всевишнього, який заклав у людині генетичні програми розвитку.

Отже, можна стверджувати, що основоположні засади світової теорії та методології наукового націоналізму визначені не тільки і, очевидно, навіть не стільки потребою часу та філософією поступу і гуманізму, скільки генетичними програ­мами.

Усе сказане свідчить про те, що суспільний націоналізм фактично є генетично визначеним світоглядом нації, тобто є системою поглядів нації на природу, життя, суспільство, є її переконан­нями, а це означає, що суспільний націоналізм як світоглядний феномен є філософією, яку можна визначити таким чином.

Філософія націоналізму - це світогляд нації, її переконання, які склалися в процесі довготривалої еволюції суспільства внаслідок певного життє­вого досвіду, що сформувався під впливом низки зовнішніх чинників, що діяли в особливих умовах, а саме в умовах генетично визначеного надання членами нації переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй.

Націоналізм, а точніше філософія націо­налізму - це сила, яка спонукає народи до самоусвідомлення себе націями, а країни їх проживання - до самовизначення себе державами.

Отже, націоналізм виконує конкретну істо­ричну місію - він творить нації і національні держави.

У вільних націй, які мають свої національні дер­жави, націоналізм (його філософія) є, на переконання Майкла Спенса, Нобелівського лауре­ата 2001 р. в галузі економіки [26], однією з обовязкових передумов успішного розвитку економіки.

Мало того, націоналізм є вирішальним цивілі- заційним чинником, про що свідчить той факт, що у всіх без винятку націй рівень розвитку їх націоналізму вже давно визначає рівень їх суспільного розвитку та розвитку їх матеріальної і духовної культури.

У поневолених націй, які не мають власної держави, націоналізм завжди є чинником, який спонукає їх до національного визволення, про що свідчить віковий досвід націй усіх континентів. А цей досвід переконує в тому, що тільки ті нації перемогли у своїй країні і створили та зберегли власні держави, котрі були очолені елітою, озброєною і наснаженою філософією націоналізму, з лідером - незламним націоналістом, патріотом, який інтереси своєї нації завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і навіть перед своїми власними інтересами.

  1. Основні види суспільного націоналізму

Встановлено, що філософія націоналізму знач­ною мірою визначається станом, у якому перебуває та чи інша нація. Відомо, що всі нації(народи), залежно від їх стану, можна розділити на три групи: 1) поневолені нації; 2) вільні нації, які мають свою державу і здатні захистити її незалежність, але не спроможні поневолювати інші нації; 3) вільні нації, які поневолюють інші нації, - нації-поневолювачі.

У кожної з цих трьох груп націй зовнішні чинники формують націоналізм, тобто світогляд нації з певними особливостями чи відмінностями, що дає підстави розрізняти: а) націоналізм визво­лення; б) націоналізм панування; в) націоналізм панування, уражений шовінізмом, фашизмом чи нацизмом.

  1. Націоналізм визволення

У націй, які не мають своєї держави і які є поневолені іншими націями, зовнішні чинники спричиняють формування такої філософії націо­налізму (світогляду нації), яка спонукає їх до боротьби з поневолювачами за своє визволення. Саме цей факт дає підстави вважати, що у поневолених націй є націоналізм визволення.

Отже, націоналізм(філософія націоналізму) - це сила, яка спонукає народи до самоусвідомлення себе націями, а країни їх проживання - до самовизначення себе державами. А це означає, що націоналізм викону є конкретну історичну місію він творить нації і національні держави.

Українців націоналізм також спонукав до усвідомлення себе нацією і до боротьби за само­стійну Українську державу. Саме ця боротьба двадцять років тому завершилася самовизначенням нашої країни незалежною державою.

  1. Націоналізм панування

Відомо, що всі вільні нації, які мають свої незалежні національні держави (наприклад, усі європейські нації), по-перше, за своєю природою є націоналістами, оскільки вони завжди і в усьому дотримуються основного принципу націоналізму, тобто принципу надання переваги

своїм власним національним інтересам, а по- друге, в державах цих націй панує націократія (різновид демократії), тобто в них організація і функціонування політичної системи ґрунтується на визнанні джерелом влади корінної (заголовної чи титульної) нації (детальніше див. розділ 2.1.1). Саме цей факт і дає підстави говорити, що у вільних націй є націоналізм панування.

Стосовно націй-поневолювачів, які також є вільними націями, то в них ситуація з націоналізмом є дещо іншою. У державах такого типу, крім панівної нації, тобто нації-поневол ювача, є ще й поневолені нею нації. Незважаючи на це, в них джерелом влади завжди є тільки панівна нація, тобто в них панує націократія, але тільки у вигляді влади панівної нації. Саме це дає підстави говорити, що в таких державах є одночасно два види націоналізму, з одного боку, націоналізм панування титульної нації, а з другого боку націоналізм визволення поневолених нею націй.

Оскільки в таких державах панівні нації завжди вивищують себе, вважають себе у чомусь винятковими чи особливими, то це свідчить про те, що їхній націоналізм уражений шовінізмом, який іноді досягає своїх крайніх проявів, тобто переходить у фашизм чи нацизм (див. розділ 1.4). Яскравим прикладом держави, де націоналізм панування нації-поневолювача уражений шовініз­мом, є Росія.

Сьогодні є всі підстави стверджувати, що націоналізм панування (філософія націоналізму вільних націй) є вирішальним цивілізаційним чинником. Про це свідчить той факт, що у всіх без винятку вільних націй рівень розвитку їхнього націоналізму вже давно визначає рівень їхнього суспільного розвитку та розвитку їхньої матеріальної і духовної культури.

ЗО

Зокрема лауреат Нобелівської премії 2001 р. в галузі економіки Майкл Спенс стверджує, що націоналізм панування є однією з обовязкових передумов успішного розвитку економіки [26]. Відомо, що економічне диво можна створити тільки тоді, коли є національна єдність та громадянська відповідальність нації, яка забезпечує солідарну підтримку економічних реформ. А така підтримка завжди зростає з вивищенням рівня розвитку націоналізму нації.

Отже, націоналізм панування забезпечує не тільки виживання націй, а й значний прогрес у розвитку як кожної окремої нації, так і людства загалом.

Прикладом націй, у яких високий рівень розвитку націоналізму постійно сприяв дуже високому розвитку суспільства та рівня розвитку їх економіки, є японці та англійці.

Підсумовуючи сказане у цьому розділі, можна стверджувати, що існує два основні види націона­лізму - націоналізм визволення і націоналізм панування. Важливим є також те, що останній може існувати в одному із двох станів: у нормаль­ному, здоровому стані - це здоровий націоналізм панування, який є у вільних націй, і у хворому стані, а саме у стані ураження шовінізмом, фашиз­мом чи нацизмом (див. розділ 1.4), - це хворий націоналізм панування, який є тільки у націй- поневолювачів.

  1. Значення націоналізму для націй і для людства

У попередніх розділах показано, що основний принцип націоналізму, тобто принцип надання переваги власним інтересам, який є базовим у

формуванні філософії націоналізму, по-перше, «записаний» в генах, а тому він є категорією генетичною, а по-друге, цей принцип допомагає всім без винятку живим організмам вижити у важкій, безперервній і безкомпромісній боротьбі за їжу, територію і за ресурси. А це означає, що принцип надання переваги власним інтересам (основний принцип націоналізму) є для всіх живих організмів, в тому числі і для людини, незамінною системою захисту своєрідною імунною системою.

Ось чому в цьому розділі висвітлюється роль філософії націоналізму у життєдіяльності націй і людства.

  1. Націоналізм як своєрідна імунна(захисна) система нації

Як свідчать численні дані, основний принцип націоналізму, тобто принцип надання переваги власним інтересам, є незамінною системою захисту не тільки для кожної окремої людини, а й для націй (народів). Отже, можна стверджувати, що основний принцип націоналізму є своєрідною імунною системою нації. Про це свідчить хоча б той факт, що націоналізм різко підвищує опірність будь-якої нації в її боротьбі проти різних поневолювачів.

Фактично тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси, яка вихована в дусі власного націоналізму.

Важливо зазначити, що націоналізм є, зокрема, дуже ефективним засобом захисту нації від етноциду.

Етноцид (від грецького ethnos - племя, народ і латинського caedo - убиваю) - це духовне нищення нації, яке здійснюється за допомогою особливих видів війн.

Проте стосовно української нації поняття «етноцид» практично не використовується, тому може скластися враження, що таке лихо як етноцид обминуло українців. А як насправді?

Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, спочатку потрібно зясувати, що таке війна та які є її види. Детально ці питання висвітлені нижче у розділі 1.3.2, де показано, що війна це будь-які рішучі дії нападника, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному для нападника напрямі, а також, що всі створені дотепер види війн можна звести до семи основних груп, які подано у порядку збільшення їх ефективності:        технологічно-силова ( мілітарна ),

економічна, прихований геноцид, організаційна, інформаційна, хронологічна та духовна війни.

Відомо, що перші три групи війн впливають передовсім на фізичний стан супротивника, а чотири наступні - спрямовані на руйнування його ментальності і всього способу життя, а це означає, що фактично вони спрямовані на духовне нищення нації. Тому постає питання: чи велися проти України останні чотири групи війн та чи ведуться вони зараз?

Відповідь на це запитання однозначна - безу­мовно, проти України такі війни велися та ведуться зараз і вони спричиняють серйозне духовне нищення української нації, тобто її етноцид. Річ у тому, що в Україні етноцид здійснюється вже давно, це довготривалий проект, який втілювався в життя спочатку російською імперською владою, а згодом і комуністичною. Він продовжує втілюватися і в незалежній Україні, з тією лише відмінністю, що зараз російська влада здійснює його головним чином за допомогою російських націоналістів з потужної пятої колони - різних внутрішніх антиукраїнських і українофобських сил. Саме ці сили після проголошення незалежності захопили в Україні владні структури, які дають їм можливість уже двадцять років проводити, на превеликий жаль, досить успішно політику етноциду україн­ців. Стосовно теперішньої влади, то при ній цей процес лише суттєво посилився і почав набувати для нашої нації загрозливих масштабів.

Слід сказати, що в Україні кінцевим результатом етноциду української нації була і є прогресивно зростаюча русифікація українців, особливо молоді.

З цього приводу О. Зінкевич [5] справедливо зазначає, що українці втратили відчуття ієрархії загроз, перед якими опинилося наше суспільство. На його думку, в Україні політику геноциду, себто біологічне винищення народу, замінено політикою етноциду, тому постає питання: що є більшою загрозою для нашої нації геноцид чи етноцид?

Відповідь на це запитання цілком очевидна, в сучасній Україні найбільшою загрозою для нашої нації звичайно є етноцид, оскільки він фізично зберігає українську націю, але нищить ду­ховно: нація втрачає національну свідомість і своє духовне обличчя, втрачає національну ідентичність мову, культуру, історію і, на кінець, втрачає бажання мати свою окрему державу і творити в ній своє майбутнє.

Отже, як не парадоксально, але в незалежній Україні здійснюється етноцид української нації з усіма зазначеними фатальними наслідками. У звязку з цим потрібно чітко усвідомити, що українська нація знаходиться на грані катастрофи, і якщо не вжити рішучих і дієвих заходів для зупинки цього процесу та повернення його у зворотному напрямі, то вже в найближчому майбутньому українська нація в Україні може перестати існувати.

Небайдужим українцям слід зрозуміти, що це не чергова «лякалка », зараз реальна ситуація в Україні є дуже загрозливою, вона давно повинна була включити наш інстинкт самозбереження, але чомусь не включила. Чому?

Пояснити це можна тільки тим, що в даній ситуації роль інстинкту самозбереження віді­грає основний принцип націоналізму, тобто принцип надання переваги власним національним інтересам. Як показано вище, цей принцип (а отже, і націоналізм, а точніше його філософія) є категорією генетичною, тому він має загально- біологічне і загальносуспільне значення. Саме цей принцип є своєрідною імунною(захисною) системою нації, тому він захищає націю і від етноциду.

Проте, як відомо, наші поневолювачі протягом сторіч усіма можливими способами пригнічували в українців основний принцип націоналізму, а отже, і його філософію. Очевидно, саме у такий спосіб їм вдалося українську політичну і громадську дійсність довести до такого стану, що сьогодні в Україні не помітно жодної партії чи організації, яка була б орієнтиром, подібним до ОУН часів Євгена Коновальця. Тому постає питання: що робити?

Якщо взяти до уваги той факт, що етноцид в Україні є наслідком різкого пригнічення в україн­ців їхньої філософії націоналізму, то відповідь на питання, що робити, однозначна - необхідно зробити все можливе - і навіть неможливе - для повернення українців у стан їх природного і здорового націоналізму, бо тільки в такому стані в них може відновитися національна свідомість, національне духовне обличчя та національна ідентичність.

Оскільки українцям необхідно повернутися у стан націоналізму, то їм потрібно знати: що озна­чає бути націоналістом?

Як вище вже зазначалося, націоналіст - це патріот, який інтереси своєї нації завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і навіть перед своїми власними інтересами.

Звідси український націоналіст це украї­нець (передовсім етнічний, але ним може бути й українець іншого етнічного походження - російського, татарського, польського, єврейського тощо), який є патріотом України і який інте­реси української нації - політичні, економічні, культурні та духовні завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і, що найважливіше, навіть перед своїми власними інтересами.

Слід зазначити, що націоналіст не вивищує свою націю і не вважає її у чомусь винятковою чи особливою, тому він не є ні шовіністом, ні, тим паче, фашистом чи нацистом і, цілком зрозуміло, він не може бути комуністом.

Націоналіст, віддаючи перевагу інтересам своєї нації, добре розуміє, що інтереси його нації є одночасно значною мірою і його власними інтересами.

Отже, для припинення в Україні етноциду і повернення цього процесу у зворотному напрямі конче потрібно повернути українцям їх природний націоналізм (філософію націоналізму). І тут знову постає питання: яким чином?

Цілком очевидно, що для цього потрібно проводити потужну розяснювальну робота, особливо серед молоді. Зрозуміло, що бажаного ефекту найшвидше і найефективніше можна досягнути при наявності відповідної державної

36

політики, а для цього потрібна по-справжньому українська влада. Але добровільно владу ніхто не віддасть, її треба здобути, а здобути її зможе тільки потужна проукраїнська партія.

Проте така партія буде створена лише тоді, коли появиться українська еліта, озброєна і наснажена філософією націоналізму, з лідером - незламним націоналістом, бо тільки за таких умов в Україні переможе українська нація.

Є достатньо підстав стверджувати, що націо­налізм і справді є для нації дуже серйозною сис­темою захисту. Нація без націоналізму - то все одно, що людина без імунної системи, в таких випадках вони однаково беззахисні, оскільки позбавлені свого основного механізму захисту.

  1. Націоналізм визволення як фактор мобілізації нації до боротьби за свою незалежність

Сказане вище свідчить про те, що для всіх націй націоналізм є великим добром, яке нічим не можна замінити, оскільки тільки нація, вихована в дусі власного націоналізму, може вижити в постійних безкомпромісних війнах за свою незалежність. Про які війни йдеться?

Відомо, що в живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу і територію. Людина не є винятком з цього правила, мало того, в неї є потреба боротися ще й за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй(народів) і породжують різні війни.

Тому слід чітко визначити суть терміна «війна», тобто потрібно відповісти на питання: що таке війна?

Усі ми привикли вважати, що війна це рішучі дії нападника, який для ведення бойових дій використовує різні технічні засоби. Проте мало хто знає, що, крім цієї, так званої технологічно- силової (мілітарної) війни, існує багато інших видів війн. Про них пише І. Каганець [6], який і дає таке, найбільш загальне визначення цього терміна.

Війна це будь-які рішучі дії нападника, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному для нападника напрямі.

Слід зазначити, що спочатку, протягом тися­чоріч, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мала ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно зміни­лося бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різно­манітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп [б]. Розглянемо їх дуже стисло у порядку збільшення ефективності:

  1. Технологічно-силова війна це найпримі- тивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї танків, літаків, ракет, лазерів, радіоелект­ронних засобів тощо. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше і рідше.
  2. Економічна війна - це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розсліду­вання», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.
  3. Прихований геноцид це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно

і назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється у її непомітності.

  1. Організаційна війна це війна, яка ведеться на двох рівнях - простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т. п., а на більш системному рівні - це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.
  2. Інформаційна війна - це війна пятого рівня ефективності і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивникові вигідної для нападника інформації і одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.
  3. Хронологічна війна - це війна шостого рівня ефективності, її обєктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, приміром, про те, іцо Україна - це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія - це суцільна трагедія і т. п. Хронологічна зброя дає змогу тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна це війна найвищого, фунда­ментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), що спроможна сформувати у супротивника пси­хологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

Важливо зазначити, що перші три групи способів ведення війни впливають передовсім на фізичний стан супротивника, а чотири інші - спрямовані на руйнування його ментальності і всього способу життя.

Слід зазначити, що саме останні чотири способи ведення війни спричиняють духовне нищення нації, тобто етноцид, про що детальніше була мова вище.

Зазначені війни ведуться з різних причин, але ми розглянемо найважливіші з них. Як уже зазначалося, всі нації (народи) можна розділити на три групи - нації вільні, нації поневолені і нації- поневолювачі.

До останньої групи належить, приміром, наш північно-східний сусід Росія, яка протягом сторіч проводила колонізаційну політику, тобто в різний спосіб «приєднувала» до себе все нові і нові території з тим, щоби потім русифікувати народи, які проживали на цих територіях, і повністю заволодіти їхніми ресурсами. Оскільки поневолені народи чинили опір, то Росія вела проти них війни всіма можливими способами.

У XVII сторіччі обєктом такої колонізації стала й Україна. Оскільки вона теж чинила опір, то й проти неї Росія протягом сторіч вела різні війни, причому також майже всіма згаданими способами. Потрібно особливо наголосити на тому, що у цій понад трьохсотрічній війні український народ вижив як нація тільки завдяки своєму націоналізму.

Для українського народу(нацїї) ідеологія і політика націоналізму були і є найефективні­шими засобами боротьби з різними поневолю­вачами, а це означає, що й український націо­налізм завжди був нормальним природним станом нашої нацїі.

У звязку з цим постає питання: чому в такому разі Росія, яка завжди культивувала свій російський націоналізм, протягом сторіч, спочатку в особі царського, а потім і комуно- більшовицького режиму, безпощадно боролася проти українського націоналізму?

Відповідь очевидна і однозначна: тому, що українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися духовному нищенню ( етноциду ) та русифікації. Отже, російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вони нищили його всіма доступними способами, аж до голодомору: відомо, що для знищення найстійкіших носіїв українського націоналізму - селян - Сталін та його поплічники організували винищення їх штучним голодом. Сказане є прикладом ведення війни проти українців за допомогою вже не скритого, а явного геноциду голодомором.

У цій боротьбі російські можновладці досягли значних успіхів, особливо комуністичний ре­жим. Накинувши українським націоналістам спочатку ярлик «буржуазні», а в повоєнні роки ще й ярлик «фашисти», комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм - це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, тому носіїв такої ідеології потрібно безпощадно знищувати.

Під таким абсолютно брехливим прикрит­тям вони знищували не тільки націоналістів, а все національне українську мову, культуру, історію, духовність і просто національну гід­ність. Таким страшним терором російські та проросійськи налаштовані комуністи за допомогою своїх репресивних органів одну частину україн­ських націоналістів - найстійкішу - знищили фізично, другу денаціоналізували (точніше - русифікували), а третю - залякали настільки, що ще й зараз її представники бояться самого слова «націоналіст» як нечистої сили. У радянський час слово націоналіст це був уже вирок.

Сказане є прикладом ведення проти українців війни ще й за допомогою різних економічних та інформаційних бойових дій.

Отже, все свідчать про те, що для різних наших ворогів, передусім для російських можновладців і шовіністів, український націоналізм протягом сторіч був великим злом.

Немає жодних сумнівів у тому, що нацїі- поневолювачі у своєму ставленні до націоналізму завжди дотримувалися і дотримуються подвійних стандартів: вони свій власний націоналізм вва­жають добром, а націоналізм поневолених ними націй(народів) великим злом.

  1. Цивілізаційна роль націоналізму панування

Вище вже не раз зазначалося, що в основі націоналізму лежить принцип життєвої по­треби надання переваги власним інтересам, тому цей принцип вважається основним, базовим принципом націоналізму.

Особливістю цього принципу є те, що його дотримуються усі живі організми - починаючи

від одноклітинних і закінчуючи людиною, дотри­муються тому, що він допомагає їм у безперервній і безкомпромісній боротьбі за їжу і за територію, тобто допомагає їм вижити. А це свідчить про те, що цей принцип є запрограмований - записаний в геномі всіх живих організмів у вигляді програми, яка і змушує їх завжди й в усьому дотримуватися його, тобто цей принцип є генетично детерміно­ваний (визначений).

Отже, живі організми завжди і в усьому віддають перевагу власним інтересам не тому, що їм так хочеться, а тому що їх змушує до цього їх же генетична програма.

Цей генетично детермінований принцип про життєву необхідність надання переваги власним інтересам лежить в основі всіх складових націоналізму - його філософії, ідеології та полі­тичного руху. На базі цього принципу в процесі еволюції суспільства сформувався відповідний світогляд націй, їх переконання, тобто сформу­валася філософія націоналізму. На базі цієї філософії сформувалася ідеологія націоналізму, а на її базі, у свою чергу, формувалися і зараз формуються різні націоналістичні політичні рухи.

Генетична детермінованість основного прин­ципу націоналізму дає підстави стверджувати, що націоналізм - це категорія головним чином генетична, тому універсальна, досконала та вічна.

Оскільки філософія націоналізму та його ідео­логія є генетично детермінованими, то вони мусять відігравати якусь дуже важливу роль у житті як кожної окремої людини, так і групи людей, націй та людства в цілому.

Вище було показано, що існує два різновиди на­ціоналізму - націоналізм визволення і націоналізм панування, кожний з яких виконував і продовжує виконувати свою конкретну історичну місію:

націоналізм визволення спонукає етноси до відчуття себе націями, а потім нації спонукає до здобуття і розбудови незалежної національної держави, тобто він творить нації і національні держави;

націоналізм панування вже в існуючих націо­нальних державах спонукає нації до забезпечення у своїх державах усе більшого і більшого зростання рівня їхнього суспільного розвитку та розвитку їхньої матеріальної і духовної культури.

Варто зазначити (а це стверджує Нобелівський лауреат 2001 р. з економіки Майкл Спенс [26]): високий рівень націоналізму панування є однією з обовязкових передумов успішного розвитку економіки. Відомо, що економічне диво можна створити тільки тоді, коли є національна єдність та громадянська відповідальність нації, яка забезпечує солідарну підтримку економічних ре­форм. А така підтримка є тим більшою, чим вищим є рівень розвитку націоналізму панування даної нації.

Усе сказане дає підстави стверджувати, що націоналізм, і передовсім націоналізм панування, відіграє вирішальну цивілізаційну роль.

Отже, націоналізм забезпечує не тільки утво­рення і виживання націй, а й значний прогрес у розвитку як кожної окремої нації-держави, так і людства загалом.

  1. Хвороби (патологічні ураження) націоналізму

Як буде показано у наступному розділ, крім націоналізму, існують ще такі три основні ідеології: комунізм, лібералізм та консерватизм. Усі вони конкурують між собою, тобто в певному розумінні є противниками чи навіть ворогами, тому кожна з них намагається знайти у своїх конкурентів найбільш вразливі місця з тим, щоби ослабити їх, а ще краще ідеологічно знищити.

Отже, основними противниками(ворогами) на­ціоналізму є комуністи, ліберали та консерватори. Ось чому вони вже давно намагаються переконати світову громадськість у тому, що такі вкрай реакційні ідеології як шовінізм, фашизм і нацизм є похідними від націоналізму, а саме є його крайніми проявами чи різновидами.

Про брехливість і повну неспроможність цих тверджень уже говорилося вище, а тут я хочу показати, що шовінізм, фашизм і нацизм фактично є хворобами, - але тільки певного різновиду, - націоналізму.

У попередніх розділах було показано, що націо­налізм - це завжди природний, нормальний і здоровий стан не тільки всіх без винятку людей, а й усіх націй. А оскільки існує закономірність, згідно з якою все здорове має свої певні патологічні (хворобливі) відхилення, що проявляються у виг­ляді конкретних хвороб, то можна стверджувати: націоналізм не є винятком з цього правила.

Отже, зараз є підстави стверджувати, що шовінізм, фашизм і нацизм ніколи не були і не є крайніми проявами націоналізму чи його різновидами. Це патологічні ідеології, які є тільки хворобами націоналізму. Проте ці хвороби уражають тільки один із різновидів націоналізму, а саме націоналізм націй-поневолювачів.

  1. Шовінізм

Шовінізм (французьке chauvinisme < chau­vin - войовничий) - це термін, яким, починаючи з

XVIII сторіччя, позначають ідеологію і політику, що проповідують національну винятковість пев­ної нації, а також національну ворожнечу та ненависть.

Шовіністи завжди твердять, що їх нація має якісь суттєві переваги над іншими націями і що ці переваги є підставою для їх панування над цими іншими націями.

Відомо, що термін «шовінізм» походить від пріз­вища дуже войовничого солдата наполеонівської армії Н. Шовена, який став відомий своїм вкрай людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу 1798-

1801 рр.

Важливо зазначити, що ідеологія і політика шовінізму практикувалися ще задовго до появи цих термінів, очевидно тисячоліттями, причому вони завжди були властиві тільки для націй- поневолювачів, зокрема для Росії, де і зараз процвітає великоросійський шовінізм (імпер-шо- вінізм). Варто зазначити, що шовінізм комуно- більшовицького режиму СРСР був вкрай войов­ничим, тобто він мав уже ознаки фашизму.

Отже, ідеологія і політика шовінізму не мають конкретного автора (можна сказати, що це «народна творчість»), відома тільки людина, від прізвища якої походять ці терміни.

  1. Фашизм

Фашизм (італійське fascismo дослівно вязка хмизу) фактично це різновид шовінізму, а точніше це ідеологія і політика войовничого шовінізму та расизму. Творцем цієї ідеології і політики був Беніто Муссоліні (Італія, близько 1919 р.), він і запропонував назву «фашизм», якою хотів, очевидно, підкреслити згуртованість своєї

партії і певну її єдність з народом. Прийшовши в 1922 р. до влади, він апробував фашизм на практиці. Відомо, що фашистська політико- господарська модель держави, крім негативних, мала й значні позитивні якості, про що свідчить хоча б той факт, що фашистський устрій Італії спочатку підніс її силу та авторитет на значну висоту. Тому ідеологію і політику італійського фашизму почали запозичувати й інші держави, зокрема нацистська Німеччина.

  1. Нацизм

Нацизм це скорочена назва німецького націонал-соціалізму Адольфа Гітлера. Створюючи свою ідеологію і політику, Гітлер опирався значною мірою на ідеологію і політику італійського фашизму, тому нацистів також називали фашис­тами, але німецькими (можна сказати, що фашизм німецький є різновидом італійського). Отже, назви «нацизм» і «німецький фашизм» стали синонімами.

Таким чином, ідеології фашизму і нацизму, на відміну від шовінізму, мають своїх конкретних творців(авторів), сучасне уявлення про них форму­валося протягом лише двох десятиріч.

  1. Що є що?

Тепер, коли зясовано значення не тільки ідеології націоналізму, а й шовінізму, фашизму та нацизму, можна приступити до зясування питання: чим є кожна з них, тобто коли і чому вони виникли та яка їхня природа? Почну з націоналізму.

Націоналізм, як уже зазначалося, на відміну від усіх інших ідеологій - це категорія генетична,

а тому універсальна, досконала та вічна. В основі ідеології націоналізму лежать генетично визначений (детермінований) принцип життєвої необхідністі надання переваги власним інтересам. Отже, принцип надання переваги власним інтересам є головною ознакою націоналізму і базовим принципом, на якому формується його філософія (хоча потрібно памятати, що в її формуванні значну роль відіграє також низка зовнішніх чинників).

Оскільки принцип надання переваги власним інтересам (основний принцип націоналізму), на базі якого формується філософія націоналізму, є генетично запрограмованим, то можна стверджу­вати, що ідеологія націоналізму є унікальною, тобто єдиною у своєму роді. На цій підставі можна вважати, що фактично вона є, значною мірою, творінням Всевишнього.

Шовінізм, фашизм і нацизм це три ідентичні ідеології, оскільки вони відрізняються одна від одної не якісно, а тільки кількісно. Усі вони є продуктом роботи людського розуму, тобто це категорії не генетичні, тому вони не є універсальними, досконалими та вічними. Принципи цих ідеологій створені людьми на дуже пізніх етапах еволюції суспільства, десь на найновішому етапі розвитку людини, коли вона навчилася зберігати їжу про запас та створювати, вдосконалювати і робити комфортнішим своє житло та навколишнє середовище, тобто коли виникла реальна потреба боротися ще й за ресурси.

Відомо, що цих ідеологій дотримувалися - і зараз дотримуються тільки ті нації, які прагнуть поневолити (політично, економічно, культурно чи духовно) інші нації. Оскільки нації-поневолювачі також є націоналістами, то саме на цій підставі

багато хто стверджує, що шовінізм, фашизм і нацизм фактично є різновидами націоналізму, тобто, всі ці ідеології є якщо не тотожні, то дуже близькі. Однак немає жодних підстав вважати це твердження правдивим і ось чому.

По-перше, як було показано вище, націоналізм і шовінізм, фашизм та нацизм є цілком різні за своєю природою і походженням: якщо націоналізм базується на принципі, який є генетично детер­мінований (визначений), то шовінізм, фашизм і нацизм є продуктом людського розуму, причому не зовсім здорового.

По-друге, ідеологій шовінізму, фашизму і нацизму дотримуються не всі націоналісти, а тільки націоналісти націй-поневолювачів, тоді як націоналісти вільних та поневолених націй цих ідеологій ніколи не дотримувалися і не дотримуються.

Отже, є всі підстави стверджувати, що шовінізм, фашизм і нацизм це патологічні(хворобливі) ідеології, на які хворіє не будь-який націоналізм, а тільки націоналізм націй-поневолювачів.

Ось чому вважати шовінізм, фашизм і нацизм різновидами націоналізму немає жодних підстав, такий погляд є абсолютною неправдою. Думати, а тим паче стверджувати про спорідненість зазна­чених ідеологій, то все одно, що на підставі того, що якась частина людей за певних умов може захворіти, наприклад, на сифіліс чи шизофренію, переконувати, що людство - це сифілітики чи шизофреніки.

Впевнений, що стосовно хвороб людей така думка нікому навіть у голову не прийде, а от сто­совно націоналізму - чомусь приходить. Очевидно, такий погляд на націоналізм комусь був і є дуже потрібний. Легко здогадатися кому - звичайно комуністам, а також лібералам і певною мірою консерваторам та націям-поневолювачам, оскільки саме вони зробили все можливе і неможливе для того, щоби дискредитувати націоналізм.

Розмови про спорідненість націоналізму і шові- нізму(фашизму й нацизму) - це тільки міфи, і ці міфи стисло та безапеляційно розвінчав Дмитро Мирон [9], а розвинув його думки у струнку і завершену систему Олег Баган [1]. Правда, ці автори порівнюють націоналізм лише з шовінізмом, а ми вважаємо за конче потрібне вказувати в дужках ще й фашизм та нацизм, оскільки вони є лише різновидами шовінізму, а саме його крайніми войовничими формами. У результаті маємо такі твердження:

Націоналізм - це філософія буття Нації, її життя, розбудови, росту, тоді як шовінізм (фашизм, нацизм) це філософія поневолення і гноблення інших націй.

В основі націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму(фашизму, нацизму)-великодержавницький імперський інтерес.

Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм (фашизм, нацизм) - з ненависті до чужого.

Мета націоналізму - свобода своєї нації, а мета шовінізму (фашизму, нацизму) поневолення інших.

Націоналізм трактує інтернаціоналізм як між­національні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї.

Для націоналіста національні ознаки інших, їх святині, традиції є обєктом поваги і пошану­вання, а для шовініста(фашиста, нациста) - це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм.

50

Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм(фашизм, нацизм) убивць, грабіж­ників, яничарів, холуїв.

Націоналіст завжди бореться, щоби відстояти своє, а шовініст (фашист, нацист) щоби загарбати чуже.

Таким чином, націоналізм немає нічого спіль­ного з шовінізмом, а тим паче з його крайніми проявами - з фашизмом та нацизмом. Мало того, як буде показано в розділі 1.5, зазначені ідеології є навіть ворогами одного із видів націоналізму, а саме націоналізму визволення.

А тепер ще трохи інформації окремо про кожну із названих ідеологій.

Шовінізм, як уже стверджувалося, - це ідео­логія, яка проповідує винятковість певної нації, вивищує її. Отже, принцип визнання своєї нації у чомусь вищою та винятковою і є головною ознакою шовінізму.

Тепер неможливо встановити, коли саме ви­ник цей принцип і чи є в нього конкретний автор, сьогодні можна стверджувати лише, що виник він тільки у націй-поневолювачів і наба­гато раніше від терміна «шовінізм». У націй- поневолювачів шовінізм як хвороба націоналізму є дуже поширеним, але оскільки вона є відносно найлегшою серед інших його хвороб, то практично не викликає серйозної стурбованості з боку світового співтовариства, а жаль.

Фашизм (італійський) і нацизм (німецький фашизм) - це дві тотожні ідеології, які, як пока­зано вище, є ідеологіями войовничого шовінізму та расизму. Вони створені в минулому сторіччі і мають своїх конкретних авторів Муссоліні та Гітлера, це продукт роботи їхнього, як виявилося, не зовсім здорового розуму. На основі цих ідеологій їхні автори створили у своїх країнах фашистські

режими. Будучи расистами, вони розрізняли вищі та нижчі раси (свої народи, звичайно, зарахову­вали до вищої раси). За допомогою технологічно- силових методів ведення війни, один із них - Гітлер - розпочав масштабні операції (бойові дії) з метою підкорити собі народи нижчої раси, до яких зараховував передовсім усі словянські народи.

Отже виявилося, що фашизм був важкою хворобою італійського націоналізму, а нацизм ще важчою хворобою німецького націоналізму. Оскільки фашизм(нацизм) ставав усе більшою загрозою для національної безпеки багатьох країн, то міжнародне співтовариство, обєднавши свої зусилля, ліквідувало усі фашистські режими, а ідеологію і політику фашизму(нацизму) поставило поза законом. У результаті таких рішучих можна сказати - хірургічних втручань народи Німеччини, Італії та деяких інших держав, які були вражені фашизмом(нацизмом), вилікувалися від нього і по­вернулися у стан свого нормального, здорового націоналізму.

  1. Противники(вороги) націоналізму

Ворогами(противниками) націоналізму завжди були такі основні політичні ідеології сучасності як комунізм, лібералізм і консерватизм, а також шовінізм та його крайні войовничі форми - фашизм і нацизм. Проте необхідно зазначити, що останні є ворогами тільки націоналізму визволення.

  1. Комунізм

Комунізм (французьке communisme < латин­ське commuais спільний, загальний) - це термін, яким позначається ідеологія і політика, в основу якої покладено політико-філософське вчення, що базується на творах К. Маркса і Ф. Енгельса-. Марксистська модель людської цивілізації перед­бачала, що людське суспільство революційним шляхом перетвориться на безнаціональне, а згодом і на безкласове суспільство та що засоби виробництва і власність стануть суспільними. Передбачалося також, що в майбутньому таке суспільство стане бездержавно-інтернаціональним утворенням з космополітичною нівеляцією всього людства.

Ідеологи комунізму передбачали, що для побу­дови марксистської моделі людської цивілізації потрібно буде: 1) змінити психологію і поведінку людей; 2) усуспільнити засоби виробництва та власність і 3) створити планову (неринкову) еко­номіку. Слід сказати, що це подавалося як три кити, на яких мала стояти велична будівля всесвітнього комунізму.

Проте спроба побудувати комунізм у СРСР та в інших державах так званого соціалістичного табору провалилася, і провалилася тому, що ці три кити виявилися лише нікчемними глиняними ніжками «колоса».

По-перше, змінити поведінку людей в потріб­ному напрямі не вдалося, і зараз стало зрозуміло чому. Виявилося, що, як уже зазначалося, людина є дуже складною біологічною системою з програм­ним управлінням і її психологія та поведінка на базовому рівні визначені генетичними програмами, а це означає, що для їхньої зміни потрібно змінити зазначені програми. Проте навіть сучасна генетика здійснювати такі зміни не спроможна і невідомо, чи буде взагалі коли-небудь спроможна.

По-друге, осуспільнення засобів виробництва і власності позбавило людей мотивації до виготовлення якісної продукції і до послідовного збіль­шення продуктивності праці, що призвело до дуже низької ефективності економіки.

По-третє, відомо, що планова економіка позбавлена механізмів саморегуляції, а регулю­вати з центру за допомогою держплану, навіть з використанням компютерної техніки, економіку такої великої держави, якою був СРСР, виявилося неможливим.

Усе це сказане породжувало суцільний дефі­цит навіть малоякісної продукції і фактично робило економіку СРСР нежиттєздатною.

Отже, всі основоположні твердження класиків марксизму-ленінізму виявилися помилковими, протиприродними і неспроможними, тому й не дивно, що створена на їхній основі ідеологія і політика комунізму зазнали цілковитого краху.

Такої думки дотримується багато сучасних мис­лителів, які дійшли до висновку, що так званий науковий(теоретичний) комунізм є утопією, а спроби перетворити суспільство на основі ідеології, яка базується на цій науці, є політичним злочином.

З цього приводу варто згадати той факт, що в психіатрії існує синдром систематизованого марення. Люди, які хворіють на цей синдром, можуть говорити чи писати логічно, послідовно і переконливо, а деякі в чомусь навіть геніально. Проте їхні творіння є маячнею, тому що осново­положні твердження таких творінь є хибними, надуманими.

Так от, виглядає на те, що твори, на яких базується ідеологія і політика комунізму, є саме такою геніальною систематизованою маячнею. Тут варто сказати, що ситуація з фашизмом і нацизмом є аналогічною, оскільки все вказує на те, що їхня ідеологія і політика теж базуються на подібних творах.

Варто зазначити, що в Росії втілення в життя комуністичних ідей спричинило прихід до влади комуно-більшовицького режиму, який ідеологію комунізму змішав з ідеологіями російського націоналізму та великоросійського шовінізму (фашизму) і на основі цієї суміші витворив чи не найжорстокішу політичну систему, яка коли- небудь існувала на планеті Земля.

Є достатньо підстав вважати, що такі ідеології і політики, як комунізм, фашизм та нацизм, втілення яких у життя «ощасливило» людство концтаборами і ГУЛАГами, голодоморами та іншими способами масового нищення людей, є творінням конкретних осіб, у яких, очевидно, були певні психічні відхилення, а саме синдром систематизованої маячні. Тому прирівнювати природний і нормальний(здоровий) націоналізм до цих витворів хворої психіки, зокрема до нацизму, можуть тільки люди, які не обізнані з проблематикою націоналізму, люди, які навмисне хочуть дискредитувати націоналізм, або люди, у яких є проблеми з психікою.

Хочеться вірити, що людство, переживши великомасштабні ідеологічно-політичні експери­менти комуністів, фашистів і нацистів, які супроводжувалися мільйонними людськими жерт­вами, буде завжди пильним і не дасть можливості різним «геніям» ще раз втягнути себе в афери, подібні до комунізму, фашизму та нацизму, а продовжуватиме йти своїм природним і здоровим шляхом націоналізму та націократії.

Варто зазначити, що комунізм, який завжди був і є безкомпромісним ворогом націоналізму, в наш час практично втратив свою актуальність.

  1. Лібералізм

Лібералізм (від латинського liberalis вільний) - це ідеологія і політика, які базуються на творах авторів періоду Просвітництва, тобто етапу роз­витку європейської культури кінця XVII початку XIX сторіччя. Він набув поширення у західно­європейських країнах у XIX сторіччі, в період утворення ліберальних партій.

Це був період переходу від феодалізму до капіталізму і одночасно від монархічного дер­жавного ладу до утворення національних держав, коли буржуазія, що народжувалася, безпосередньо виходила на історичну арену і заявляла про свої права, коли волелюбний дух охопив Європу і став ідейним ореолом боротьби за соціальне і національне визволення.

У філософській думці Просвітництва домінує раціоналізм та науковість, а розум трактується як засіб пізнання світу, суспільства й людини, а та­кож як інструмент критики та скептичної оцінки здобутих раніше знань, що дає змогу визволити людство з-під влади забобонів, релігійних, інтелектуальних та політичних авторитетів.

У соціальній та політичній думці домінують ліберальна концепція особи, суспільства та економіки, поняття суспільного договору, ідея конституції та трьох гілок влади тощо.

Отже, ліберали обстоюють свободу підприєм­ництва, парламентський устрій, демократичні права та свободи.

У ході еволюції лібералізму виявилися враз­ливі місця цього вчення, що змусило лібералів шукати нову соціально-політичну платформу, яка в останній чверті XIX сторіччя одержала назву ((неолібералізм». Його особливість полягає в тому, що він перейшов від первісного заперечення державного регулювання й втручання держави в економіку до визнання допустимості і навіть необхідності втручання держави в соціально- економічну сферу.

Як стверджує Кирило Галушко [2], у своєму ставленні до націоналізму лібералізм дуже подіб­ний і логічно близький до радянського комунізму, оскільки його логіка мислення у цих питаннях дуже подібна до комуністичної. Обидві ці, зовніш­ньо конкуруючі між собою, ідеології є продуктом однакового бачення світу універсального проекту європейського і американського Просвітництва, завданням якого є перебудова світу на загальних, однаково для всіх справедливих основах.

До них відносяться такі загальні для соціаліс­тичних і ліберальних традицій поняття, як гло­бальні «свобода», «суспільнеблаго», «демократія», впровадження в життя яких безумовно є суттю соціального прогресу. Відмінність між комуністами (соціалістами) і лібералами полягає лише в баченні конкретного шляху і відповідної економічної та політичної філософії досягнення мети. Ці відмінності між ними розводять їх далеко в різні боки, але початкові цілі - однакові і глобальні [2].

Комунізм і лібералізм єдині у своєму бажанні зробити світ однаковим, оскільки чим менше у світі культурного розмаїття та етнічних і релігій­них конфліктів, тим простіше цей світ підігнати під один шаблон. Отже, для лібералізму (в т. ч. у його нинішнього робочого втілення - глобального ліберального капіталізму) в ідеалі світ аж ніяк не повинен роздиратися націоналістичними прист­растями:, всі повинні дружити, жити в мирі і демократії, усувати кордони, а головне - купувати і продавати. Існування національних держав, які вносять хаос складністю своїх взаємовідносин, нечіткими поняттями «національного бізнесу», «вітчизняного виробництва», які підривають інтернаціональність капіталу як глобального двигуна економічного і соціального прогресу, є для лібералізму зайвим, як і зайвим є те, що світ ніяк не заспокоюється у своїй бурхливій різноманіт­ності [2].

Отже, зазначені дві основні ідеології комунізм і лібералізм - є запеклими противниками(воро- гами) націоналізму. Незважаючи на це, націона­лізм не тільки живий-здоровий, а й міцніє. Значить, він потрібний. Значить, щось його постійно підживлює по ту сторону, здавалося б, прекрасного і солодкуватого Просвітництва. Для того, щоби розібратися в цьому, потрібно почати зясовувати це питання з самого початку, а саме з народження «нації», що вже зроблено у роз­ділі 1.1.2, де висвітлено процес народження націй, тобто сучасне уявлення про націоґенез.

А тут зазначу лише, що, на переконання багатьох дослідників, зараз немає жодних підстав для зникнення націй, більше того, є певні підстави вважати, що нації будуть існувати якщо не вічно, то ще дуже довго, а оскільки, як уже зазначалося, немає нації без націоналізму, то можна очікувати, що й націоналізм, як явище переважно генетич­ного походження (ґенезу), також буде існувати якщо не вічно, то ще дуже довго.

Зараз є достатньо підстав стверджувати, що протягом досить тривалого часу відбувалася бо­ротьба (конкуренція) головним чином трьох основ­них ідеологій комуністичної, націоналістичної та ліберальної. Проте починаючи з девяностих років минулого сторіччя, після цілковитого краху комуністичної ідеології, конкуренція продовжується головним чином між двома ідеологіями - націоналістичною та ліберальною, і лише час покаже, котра з них переможе.

Однак дуже ймовірно, що переможця взагалі не буде, оскільки ця боротьба може призвести до народження гібриду - нової ідеології, яка вбере в себе кращі ідеї обох цих ідеологій. Вже зараз існує прообраз такого гібриду це Європейський союз, який, як показано нижче, є інтернаціональним союзом націоналістів, або інакше інтернаціо­нальним союзом націократичних держав.

  1. Консерватизм

Терміном «консерватизм» (латинське conser­vare - зберігати) позначають прихильність до всього узвичаєного, традиційного, а також не сприйняття нового в суспільстві, науці, мистецтві.

У політології консерватизм - це ідеологія і політика, в основу яких покладено ідеї про збе­реження традицій в політиці, економіці, культурі.

Термін «консерватизм» уперше вжив письмен­ник Ф. Шатобріан для визначення ідеології французької аристократії. Він же ще в 1818 р. почав видавати журнал «Консерватор».

Ідеологія консерватизму виникла в Європі як реакція феодальної верхівки на епоху Просвіт­ництва і на Велику французьку революцію 1789- 1794 рр., тому прихильники старих порядків - консерватори - виступали противниками не тільки становлення нових капіталістичних відносин, а й становлення суспільного націоналізму. Консервативним силам не давала спокою носталь­гія за втраченим минулим - їх владою, державою, суспільною стабільністю, порядком, традиціями, релігією, ієрархією.

 Проте вже наприкінці XIX початку XX сторіччя, у звязку з наростанням соціал- демократичного руху, поширенням марксизму, який орієнтував пролетарські верстви на повалення існуючого ладу, ідеями консерватизму перейня­лися і найпереконапіші захисники капіталізму. Отже, появилися нові консервативні сили, які прагнули до збереження і зміцнення вже нових існуючих порядків.

Незважаючи на виникнення в процесі еволюції різних форм консерватизму, всі вони зберігали такі істотні риси: переконаність у доцільності усталених інститутів влади, які повинні дбати про стабільність суспільства загалом, визнання недосконалості і одвічної нерівності людей, що природним чином зумовлюють ієрархію соціаль­них, економічних і морально-етичних взаємо­відносин у державі.

У середині 70-х рр. минулого сторіччя кон­сервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в СІЛА та Європі, особливо після економічної кризи 19731974 рр. Це відродження дістало назву «неоконсерватизм». У ньому по­мітні тенденції поєднання ідей лібералізму і консерватизму.

Зараз вивчають можливість синтезу ідей кон­серватизму і націоналізму. Суть цих тенденцій влучно відображає гасло: «Очистити суспільство від усього, що було штучно створено, і створити те, що варте збереження ».

Останніми роками неухильно зростає переко­нання в тому, що серед усіх сучасних ідеологій найбільше заслуговує на збереження ідеологія націоналізму. І це не дивно, оскільки це єдина ідеологія, яка генетично визначена(детермінована), тому при поєднанні (синтезі) ідей різних ідеологій її, очевидно, не вдасться залишитися поза увагою.

  1. Шовінізм, фашизм, нацизм

Вище, у розділі 1.4, показано, що фашизм і нацизм є лише крайніми проявами чи войовни­чими формами шовінізму. Отже, це три ідентичні ідеології, які відрізняються одна від одної не якісно, а тільки кількісно.

Крім того, було показано, що шовінізм, фа­шизм і нацизм фактично є тільки хворобами націоналізму, але ці хвороби ніколи не вражають націоналізм поневолених націй - націоналізм визволення, а тільки націоналізм панування і то тільки у націй-поневолювачів.

Останнє зумовлене тим, що у націй-поневолю­вачів ситуація з націоналізмом панування є особливою. Відомо, що всі нації-поневолювачі мають свої держави, у яких, крім панівної нації (нації-поневолювача), є ще й поневолені нею нації. Проте у таких державах джерелом влади завжди є тільки панівна нація, тобто в них панує націократія, але тільки у вигляді влади панівної нації. Саме це дає підстави говорити, що в таких державах одночасно є два види націоналізму: з одного боку - націоналізм панування основної (титульної чи заголовної) нації, а з іншого - націоналізм визволення поневолених нею націй. Зрозуміло, що в таких державах націоналізм панування титульної нації-поневолювача безпе­рервно і безпощадно воює проти націоналізму визволення поневолених нею націй.

А оскільки у таких війнах нації-поневолювачі (панівні нації) завжди вивищують себе, вважають себе у чомусь винятковими чи особливими, то є всі підстави стверджувати, що їх націоналізм завжди уражений шовінізмом, який іноді досягає своїх крайніх проявів, тобто переходить у фашизм чи нацизм.

 На підставі сказаного можна зробити висновок, що шовінізм, фашизм і нацизм, уражаючи націо­налізм панування націй-поневолювачів, авто­матично стає противником націоналізму визво­лення поневолених нею націй.

Отже, шовінізм, фашизм і нацизм завжди є про- тивниками(ворогами) націоналізму, але тільки окремого його виду - націоналізму визволення поневолених націй.

1.6. Націоналізм, інтернаціоналізм, космополітизм

Давно існує твердження, що націоналізм є ворогом(противником) інтернаціоналізму і космо­політизму, тому є потреба зясувати, наскільки ці твердження обґрунтовані.

  1. Націоналізм та інтернаціоналізм

Ідеологи комунізму стверджували, що людське суспільство спочатку революційним шляхом перетвориться на безнаціональне, потім і на безкласове суспільство, а згодом стане бездержавно-інтернаціональним утворенням з космополітичною нівеляцією всього людства.

Комуністи вважали, що націоналізм є прямим ідеологічним противником(ворогом) комунізму, оскільки він нібито абсолютно несумісний з інтернаціоналізмом. Вони стверджували, що націоналізм у корені протилежний і непримиренно ворожий інтернаціоналізмові, і на цій підставі націоналізм, а заодно і все національне вони всяко ганили, а то й плюндрували, більше того - ним лякали. їх не бентежило навіть те, що другою частиною інтернаціоналізму є саме «націоналізм»

(французьке nationalisme - націоналізм, від латинського natio - нація, народ), а перша час­тина - «інтер» (латинське inter - між) - не запе­речує його, а навпаки, вказує на те, що націона­лізми різних народів (націй) чимось обєднані.

Отже, дотепер існує запитання: чи справді націоналізм несумісний з інтернаціоналізмом?

Для того, щоби обґрунтовано відповісти на це запитання, необхідно спочатку дати сучасне (не комуністичне) визначення значення терміну «інтернаціоналізм».

Інтернаціоналізм - це ідейно-політичний принцип, що проголошує рівність, солідарність і співробітництво всіх країн, націй(народів) [13].

На підставі такого тлумачення терміна «інтер­націоналізм» можна стверджувати, що націоналізм та інтернаціоналізм є повністю сумісними.

Прикладом справжнього інтернаціоналізму і співдружності держав(народів, націй) є Європей­ський Союз. Незважаючи на те, що народи всіх європейських держав за своєю суттю є націоналістами (вони повністю дотримуються ідеології та політики націоналізму) та що в кожній з цих держав панує націократія (в них джерелом влади фактично є тільки титульні нації), вони створили прекрасно функціонуючий і багатий союз, куди вже давно мріє вступити й Україна.

Отже, є всі підстави стверджувати, що Європейський Союз - це інтернаціональний союз націоналістів, або інакше - це інтернаціональний союз націократичних держав.

Таким чином твердження ідеологів комунізму про те, що націоналізм у своїй основі протилежний і непримиренно ворожий інтернаціоналізмові, є брехнею, бо практика засвідчила, що насправді вони не антагоністи, а синергісти (діють спільно в одному напрямі), а тому цілком сумісні.

  1. Націоналізм і космополітизм

Космополітизм (від грецького козтороіі- tês - космополіт, громадянин світу) - це ідеологія, яка закликає відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного і нереалістичного поняття всесвітньої культури і традицій.

А космополіт це послідовник ідеології космо­політизму, людина, яка заперечує інтереси своєї батьківщини і патріотизм та проголошує перевагу інтересів людства над інтересами окремих народів (націй) [13].

Отже, космополітизм є прямим ідеологічним противником націоналізму, оскільки він заперечує все те, що для націоналізму є найголовнішим, - націю, її інтереси та завдання.

Ідеї космополітизму дуже близькі до ідей лібералізму, можна навіть сказати, що лібералізм породив космополітизм. Ці ідеї дуже широко використовували і використовують панівні нації (нації-поневолювачі) для нівеляції (стирання індивідуальних відмінностей) поневолених ними націй(народів), а якщо точніше, то для їхнього етноциду, тобто духовного нищення цих націй.

Про це явище згадує ще на початку XIX сто­річчя видатний український націоналіст Микола Міхновський у своїй роботі «Націоналізм і космо­політизм», в якій пише, що в Росії багато хто, зокрема партії панівної нації, стверджував, «що націоналізм шкодить вселюдському поступові і що, начебто, всесвітня культура виграє від затирання національностей». Автор підкреслює, що таке твердження поділяли і втілювали в життя російські урядові агенти та члени ліберальних партій, однак вони, з якихось причин, починали «затирання не із своєї національності». Далі автор пише, що ідеї космополітизму й гуманізму були більш дієвими в питаннях нівеляції націй, ніж груба сила, у звязку з чим «чимало є синів поневолених націй, які дода­ють і своїх сил до затирання своїх народів».

У своїй боротьбі з націоналізмом комуністи використовують ідеї інтернаціоналізму (зви­чайно, у своїй інтерпретації), а ліберали - ідеї космополітизму.

У звязку з цим постає питання: чи в незалежній Україні є прихильники комуністичного інтер­націоналізму та ліберального космополітизму?

Відповідь однозначна: безумовно, є і досить багато, але їх інтернаціоналізм чи космополітизм дуже своєрідний - вони, звичайно, не вважають себе українцями, але одночасно не вважають себе й громадянами світу, вони чомусь дуже прагнуть стати громадянами тільки російського світу (так званого «русского мира»).

1.7. Націоналізм, ксенофобія і киріофобія

Багато хто переконаний, що націоналізм є формою ксенофобії, тобто вважаєючи, що націо­налісти у своїй країні вороже, нетолерантно ставляться до чужинців, іноземців. Однак існує і протилежне переконання, а саме: чужинці, іноземці вороже, нетолерантно ставляться до господарів. Для останнього явища запропонована назва «киріофобія». Отже, є потреба зясувати, наскільки ці твердження обґрунтовані.

  1. Націоналізм і ксенофобія

Для того, щоб зясувати, чи насправді націоналізм є формою ксенофобії, потрібно розкрити значення цих термінів. Вище вже давалося сучасне визначення значення терміна «націоналізм» як філософії і як ідеології. Вони зводилося ось до чого.

Націоналізм як філософія це світогляд нації, її переконання, які сформувалися під впливом низки зовнішніх чинників, які діють в особливих умовах, а саме в умовах генетично визначеного надання членами нації переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй.

Націоналізм як ідеологія і політика базується на філософії націоналізму, тобто на поглядах, в основу яких покладено ідеї про генетично визначену життєву необхідність надання пере­ваги інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй.

Сучасне ж визначення значення терміна «ксено­фобія» (грецьке xenos - чужий і phobos - страх) зводиться ось до чого. Це навязливий страх перед незнайомими особами, проте в політології цей термін має дещо інше значення.

Ксенофобія - це вороже, нетолерантне став­лення до всього чужого, іноземного [13].

При порівнянні значення цих двох термінів стає цілком очевидно, що націоналізм будь-якої нації не є формою ксенофобії, оскільки він віддає перевагу не своїй нації (не вивищує її, не вважає її у чомусь особливою чи винятковою), а тільки своїм національним інтересам, не маючи при цьому ворожого чи нетолерантного ставлення до всього чужого, іноземного.

Винятком з цього правила є тільки націоналізм поневолених націй, який нетолерантно і дуже во­роже ставиться до всіх без винятку поневолювачів (завойовників, загарбників), незалежно від виду поневолення - політичного, економічного,

культурного чи духовного. У таких випадках організований націоналізм поневоленої нації у своїх національно-визвольних війнах з поневолю­вачем є, звичайно, дуже радикальним (бо на війні як на війні - не до реверансів), але цей радикалізм не є формою ксенофобії, а формою вимушеного обстоювання своїх національних інтересів, тобто цілком природною формою захисту.

Водночас можна мати серйозні претензії до сучасних українських організованих націо­налістів. Практично всі вони у своїй цілком обґрунтованій боротьбі за повну політичну, економічну, культурну та духовну незалежність нашої держави орієнтуються головним чином на силові методи ведення бойових дій часів ОУН- УПА. Вони ніяк не можуть збагнути, що часи змінилися, що зараз перша половина не XX, а XXI сторіччя та, і це найголовніше, що в сучасних війнах головним простором бойових дій є не земля, вода чи повітря, а передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Хоч немає жодного сумніву в тому, що і в сучасних національно-визвольних війнах обовяз­ково потрібно демонструвати силу, але силу не мязів (особливо, коли їх наявність сумнівна), а передовсім силу розуму.

На превеликий жаль, практично у всіх сучасних наших організованих націоналістів з цим явно не все гаразд, в них уявлення про націоналізм відверто застарілі, тому вони допускають досить серйозні ідеологічні помилки, чим дають своїм противникам(ворогам) підстави для звинува­чування їх не тільки в ксенофобії, айв шовінізмі, расизмі та в інших гріхах.

З врахуванням сказаного, закликаємо всіх українських організованих націоналістів збагнути,

що своїми нерозумними діями, особливо грубими ідеологічними помилками вони дискредитують, і не стільки свої політичні сили, скільки націоналізм як філософію і як ідеологію, а цим вони не допомагають, а навпаки шкодять українській нації.

На закінчення розділу потрібно ще раз наго­лосити на тому, що за своєю природою націоналізм не є і бути не може формою ксенофобії. Формою ксенофобії є тільки патологічні(хворобливі) ідеології шовінізму, фашизму, нацизму, на які хворіє один із різновидів націоналізму, а якщо конкретніше, то на них хворіє тільки націоналізм націй-поневолювачів, наприклад, російський націоналізм.

  1. Націоналізм і киріофобія

Киріофобія (грецьке kyrios пан, господар іpho bos - страх) - це своєрідний антипод ксенофобії, він протилежний їй і полягає у не толерантному чи навіть ворожому ставленні не господаря до гостей, а навпаки - гостей до господаря. В політології цей термін матиме таке визначення.

Киріофобія це вороже, нетолерантне став­лення національних меншин(гостей) до корінної (титульної чи заголовної) нацїі(господаря).

Отже, термін «киріофобія» використовується для позначення певних міжнаціональних відносин, а саме відносин між господарями та гостями. Причому під господарем слід розуміти народ, який на місці свого багатовікового проживання створив державу для своїх потреб, а під гостями - національні меншини, які за межами країни їх проживання мають свої державні утворення.

Киріофобія найчастіше проявляється у вигляді такої суміші:

68

  • агресивного самоствердження гостей по відно­шенню до господарів (аж до бажання повністю зайняти їх місце);
  • різних вимог до господарів;
  • постійних наголошувань на своїх правах при одно­часному запереченні будь-яких своїх обовязків та відповідальності;

навязливих демонстраціях своєї національної, релігійної чи соціальної переваги перед госпо­дарями;

демонстративній неповазі до законів і звичаїв господарів;

безпідставних агресивних навязуваннях госпо­дарям відчуття вини перед гостями тощо.

Привід для звинувачення у киріофобії дають звичайно мігранти, які не знайшли себе на своїй батьківщині і поїхали шукати легкий хліб у країнах з більш високим рівнем життя, наприк­лад, араби у Франції, мусульмани в Австралії, кавказці та вихідці із Середньої Азії в Росії, а вихідці з Росії - в державах Європи, СІЛА, Канаді.

Тут постає питання: чи є киріофобія в Україні? Відповідь на це запитання цілком очевидна - безумовно, є, і навіть яскраво виражена. Найбіль­шими киріофобами(антиукраїністами) є російські націоналісти-шовіністи з пятої колони, в них наявні всі наведені вище прояви киріофобії, вони постійно звинувачують українців у різних «гріхах», передовсім в українському націоналізмі, вони відверто намагаються побудувати Україну без українців, тобто вони хочуть в Україні зайняти місце українців. Є в Україні киріофоби й інших національностей, зокрема євреї, певна частина яких постійно намагається навязати українцям відчуття вини перед ними.

  1. ПРАКТИЧНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Нація перемагає у своїй країні тільки тоді, коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму.

Джузеппе Мацціні

Відомо, що виникнення націоналізму як сус­пільного явища спричинила Французька рево­люція 1789 р. З того часу історія Європи являє собою історію розвитку і піднесення ідеології націоналізму [21]. Отже, спочатку націоналізм був суто європейським явищем, але поступово він став політичною силою, яка протягом останніх двох сторіч визначає особливості не тільки європейської, а й світової історії і визначає їх значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демо­кратії чи ідеї комунізму [18].

Як уже зазначалося, існує два основні види на­ціоналізму - націоналізм визволення і націоналізм панування, формування яких залежить від того стану, в якому перебуває нація. Відомо, що є поневолені нації, які тільки мріють про свою державу, в них формується націона­лізм визволення, а є вільні нації, які мають свою державу, - в них формується націоналізм панування. Обидва ці види націоналізму мають велике практичне значення.

Так, націоналізм визволення поневолених націй є чинником, який завжди спонукає їх до національного визволення. Про це свідчить віковий досвід націй усіх континентів, а він переконує в тому, що тільки ті нації перемогли у своїй країні

національні організації, зокрема партії, слід вважати організованим націоналізмом.

Єдиною метою організованого націоналізму є здобуття, збереження та зміцнення влас­ної держави як найнадійнішого захисника полі­тичних, економічних, культурних та духовних інтересів власної нації.

Оскільки організований націоналізм практично завжди є націоналізмом визволення, то він потріб­ний тільки поневоленим або частково поневоленим націям. У вільних націй, які вже сторіччями мають власну державу (наприклад, в англійців чи японців), національні інтереси надійно захищені, тому в них немає потреби в організованому націо­налізмі, тобто потреби у створенні окремих націо­налістичних партій, оскільки всі без винятку партії таких держав захищають інтереси тільки своєї нації, а це означає, що всі вони за своєю суттю є націоналістичними, хоча вони цього, мабуть, і не усвідомлюють.

Протягом усього періоду після Французької революції 1789 р. ідеологія і політика націоналізму зазнавали певних видозмін, і зараз їх суть зводиться ось до чого.

  1. Ідеологія націоналізму

Цілком очевидно, що для визначення суті ідеології націоналізму спочатку потрібно визна­чити значення терміна «ідеологія», який походить від двох грецьких слів: idea - вигляд, уявлення, думка, ідея та logos - вчення.

Тепер цим терміном позначають сукупність поглядів, понять, уявлень, ідей, виражених в різних формах суспільної свідомості. Оскільки суспільна свідомість включає філософські, полі­

тичні та низку інших поглядів, то терміну «ідеологія» можна дати таке визначення.

Ідеологія це сукупність філософських, політичних, правових, моральних, релігійних, мистецьких поглядів, понять, уявлень, ідей, які характеризують будь-яку соціальну групу, клас, політичну партію чи суспільство.

Таким чином, ідеологія - це категорія світо­глядна, а це означає, що й ідеологія націоналізму є світоглядною категорією. Оскільки, як зазна­чалося вже, світогляд націоналізму, по-перше, базується на принципі надання переваги власним національним інтересам над такими ж інтересами усіх інших націй, а по-друге, що існує щонайменше такі чотири групи інтересів нації - політичні, економічні, культурні та духовні, то, з ураху­ванням сказаного, суть ідеології націоналізму можна визначити таким чином.

Ідеологія націоналізму - це сукупність філософських, політичних, правових та мораль­них поглядів, в основу яких покладено ідеї про надання переваги політичним, економічним, куль­турним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами усіх інших націй.

Тут слід особливо наголосити на тому, що націоналізм, віддаючи перевагу інтересам власної нації, ніколи не вивищує її і не вважає свою націю у чомусь особливою чи винятковою. А це означає, що ідеологія націоналізму немає нічого спільного з ідеологією шовінізму, а тим більше з ідеологією фашизму чи нацизму, тому що шовінізм завжди вивищує свою націю, вважає її у чомусь особливою чи винятковою, а фашизм і нацизм відрізняються від шовінізму не якісно, а тільки кількісно, тобто ці дві ідеології є проявами більш вираженого і войовничого шовінізму та расизму.

73

  1. Політика націоналізму

Для того, щоб зясувати, до чого зводиться політика націоналізму, також необхідно спер­шу зясувати значення терміна «політика», який походить від грецького слова politike - державна діяльність, політика. Цей термін вживається у двох значеннях: перше для позначення діяльності органів державної влади, партій чи громадських організацій у сфері внутрішньодержавного управління та міжнарод­них відносин, друге - у переносному значенні - це способи дій, що спрямовані на досягнення певної мети.

Опираючись на друге значення цього терміна і враховуючи ідеологію націоналізму, йому можна дати таке визначення.

Політика націоналізму - це способи і ме­тоди діяльності націоналістичних партій та громадських організацій, які спрямовані пере­довсім на здобуття, збереження та зміцнення власної держави, а також на захист політичних, економічних, культурних та духовних інтересів власної нації.

Тепер, коли вже визначено суть термінів «ідеологія» і «політика», можна дати найбільш повне визначення значення суті націоналізму як суспільного явища.

Націоналізм - це ідеологія і політика, яка базується на філософії націоналізму, в основі якої лежать ідеї про життєву потребу надавати перевагу політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами усіх інших націй.

2.2. Основні форми політичної системи

Зараз у світі є дві основні форми організації і функціонування політичної системи - націо- кратична і демократична. В основі першої лежить ідеологія і політика націоналізму, а в основі дру­гої - ідеологія і політика лібералізму.

  1. Націократія

Націократія (латинське natio - нація і грецьке kratos влада, отже, дослівно влада нації) це форма організації і функціонування політичної системи, що базується на визнанні джерелом влади корінної(титульної чи заголовної) нації.

Отже, націократія - це політична система, яка базується на ідеології і політиці націоналізму, а вони, своєю чергою, базуються на філософії націоналізму, в основу якої і покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги полі­тичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами усіх інших націй.

За М. Сціборським [11], який в 1935 р. за­пропонував цей термін, націократія - це «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх (...) верств населення (...), обєднаних в представницьких органах державного управління».

Ось чому можна стверджувати, що націократія за своєю суттю є різновидом демократії.

Важливо зазначити, що націократія не є, як дехто вважає, вигадкою українських націо­налістів, вона існує реально: за її принципом вже давно (очевидно, ще до появи термінів «націократія» і «демократія») живуть народи таких держав, як Англія чи Японія. Будучи відвертими націоналістами, вони сторіччями живуть за цим принципом і навіть не усвідомлюють цього, оскільки в них націоналізм, як категорія генетична, є у підсвідомості, а націократія є природною формою організації і функціонування їхньої політичної системи.

Отже, на підставі сказаного можна вважати, по-перше, що націократія існувала ще задовго до появи цього терміна, а по-друге, вона існувала ще й до появи демократії як форми політичної системи.

  1. Демократія

Демократія (грецьке demos народ і kratos - влада, отже, дослівно влада народу, народо­владдя) це форма організації і функціонування політичної системи, яка ґрунтується на визнанні того, по-перше, що джерелом влади є народ (усі громадяни даної держави), а по-друге, що народ має право брати участь у розвязанні державних справ, користуючись при цьому широким колом громадянських прав і свобод.

Отже, демократія це політична система, в основу якої покладена ідеологія і політика лібералізму, що базуються на творах авторів періоду Просвітництва (етапу розвитку європей­ської культури кінця XVII - початку XIX сто­річчя).

У соціальній та політичній думці лібералізму домінує ліберальна концепція особи, суспільства та економіки. Іншими словами, лібералізм від­водить основне центральне місце не нації, а особі (кожній окремій людині).

Оскільки серед противників націоналізму є такі, які твердять, що демократія несумісна з націоналізмом, то варто зясувати: наскільки це твердження обґрунтоване?

Сьогодні існує переконання, що більшість держав світу є демократичними, тобто в них демократична форма організації та функціону­вання політичної системи. Проте це твердження не зовсім обґрунтоване, і ось чому.

По-перше, усі корінні(титульні чи заголовні) нації практично всіх національних держав, зокрема всіх європейських держав, завжди і в усьому віддають перевагу політичним, еконо­мічним, культурним та духовним інтересам власної нації-держави перед такими ж інтересами усіх інших націй, а це означає, що за своєю суттю всі вони є націоналістами.

По-друге, практично всі владні структури у цих так званих старих демократичних державах займають представники корінної нації, а це, своєю чергою, означає, що в них панує не демократія, а лише її різновид - націократія (влада нації).

Правда в літературі для позначення демо­кратії в національних державах, замість тер­міну «націократія», вживають термін «націо­нальна демократія» чи, скорочено, «націонал- демократія», а націоналізм так званих демо­кратичних держав називають терміном «демокра­тичний націоналізм».

Ось чому, є всі підстави стверджувати, що демократія цілком сумісна з націоналізмом, оскільки демократія як влада народу є тільки різновидом націократіїяк влади нації.

Націократія і демократія - це дві форми організації і функціонування політичної системи, які відрізняються між собою тільки тим, що при націократії джерелом влади є корінна (титульна) нація, а при демократії - народ, тобто всі громадяни даної держави.

  1. НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ

Українській економіці найбільше бракує українського націоналізму.

Твердження японських економістів

Процес формування будь-якої нації-націона- лізму, в тому числі й української, як відомо, відбувається в умовах постійної дії чинників двох видів - внутрішніх і зовнішніх (див. розділ 1.1).

Оскільки в різних націй різними є тільки зовнішні чинники, то саме вони і визначають деякі особливості їх націоналізму.

Виявилося, що на розвиток української нації (українського народного організму) дуже вели­кий вплив мала і має територія, на якій вона проживає, тому безумовно потрібно зясувати, в чому полягає цей вплив.

3.1. Українська нація
та український націоналізм

Як уже не раз зазначалося, націоналізм, в тому числі й український, - це передовсім ідеологія і політика, в основу яких покладено ідеї надання переваги інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших. Проте цьому поняттю можна дати й ширше визначення.

Націоналізм - це філософія, оскільки він є світоглядом нації, її переконаннями, які формувалися віками під впливом низки зовнішніх чинників, які, проте, діяли в особливих умовах,

а саме в умовах генетично визначеного надання членами нації переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Ідеологія і політика націоналізму базується саме на цій філософії.

Формування нації завжди супроводжувалося одночасним формуванням її світогляду, тобто формуванням філософії націоналізму, центральне місце у якій займає нація, її інтереси та завдання.

Отже, націоналізм і нація - це питання, які нерозривно повязані між собою, повязані настільки, що практично неможливо відділити націю від націоналізму, так само як і націоналізм від нації, тому фактично вони створюють єдине ціле - націю-націоналізм.

Проте з практичної точки зору доцільно спочатку розглянути формування української нації, або інакше - розвиток українського народного(національного) організму, а потім вже - формування українського націоналізму.

  1. Походження(ґенез) української нації

Усі дослідники, в тому числі й українські, які вивчали ґенез нації та націоналізму, дійшли висновку, що ці два явища є продуктом довготривалого процесу еволюції суспільства від сімї до роду, від роду до племені, від племені до етносу, а від етносу до нації-націоналізму. Зараз прослідкувати увесь цей процес немає ні можливості, ні потреби, тому я зупинюся лише на еволюції українського суспільства на двох етапах: етносу і нації.

Для правильного розуміння всього, що буде викладено у цьому розділі, доцільно спочатку навести вже дані у розділі 1 визначення суті слів «народ», «народний організм», «етнос» і «нація».

Народ це природна структурна одиниця людства, а людство, з погляду системології, - це жива система, яка знаходиться в процесі самоорганізації і все глибшого структурування. У такому випадку всі народи теж є живими системами, і вони мають свою назву - народний (чи національний) організм.

Крім слова «народ», у науковій літературі для позначення цього поняття все частіше вживають такі терміни, як «етнос» і «нація». Існують різні визначення цих термінів, але для потреб даної роботи я буду використовувати їх для позначення існування двох форм народного організму.

Етнос (грецьке ethnos - народ, племя) це на­родний організм у формі однорідного, аморфного, малоусвідомленого стану.

Численні факти дають можливість стверджу­вати, що етнос перетворюється на націю тільки тоді, коли він достатньо структурується і починає сам усвідомлювати себе нацією,

Нація (латинське natio - народ, нація) - це теж народний організм, але який досягнув уже другого, значно вищого рівня свого розвитку, розвитку у формі, якій властиві значна внут­рішня структурованість та самоусвідомлення.

Отже, у формі нації виразно виявляється те, що в етносі є у невиявленому (чи слабо виявле­ному ), зародковому стані.

А тепер потрібно зясувати: наскільки корект­ною є назва цього розділу, тобто чи можна говорити про українську націю(український на­родний організм) у рамках подій, що відбувалися багато тисяч років тому? Чи існував уже тоді український народ?

З цього приводу в літературі є діаметрально протилежні точки зору: якщо одні дослідники доводять і досить аргументовано, що корені ук­раїнського етносу сягають 40 тисяч років до нашої ери, то інші твердять, що він сформувався лише у XV сторіччі нашої ери.

При вирішенні цього питання спочатку потрібно чітко усвідомити, про що йдеться. Якщо мовиться тільки про назву «український», то підтримати потрібно другу точку зору, оскільки в ті глибші часи такої назви ще не було. Однак у цьому розділі говоритимемо не про назву, а про походження народного організму, який зараз називається український. А так поставлене пи­тання вимагає іншої відповіді, а саме: сьогодні можна стверджувати, що етноси, які протягом багатьох тисяч років народжувалися на теренах сучасної України і під різними назвами жили на цих землях, є предками сучасних українців. Для подібного твердження є підстави.

По-перше, на його користь свідчить уже згадуваний висновок дослідників про те, що нації є продуктом довготривалого процесу еволюції суспільства від сімї до роду, від роду до племені- етносу, від етносу до нації. Цей висновок є досить переконливим доказом на користь того, що у кожної нації є свій родовід.

По-друге, виявилося, що зазначені вище проти­лежні твердження можна погодити, якщо підійти до вирішення даної проблеми з позицій нової науки - етчогенетики, яку створив український вчений - професор Юрій Канигін [7].

Згідно з цією наукою, етнос є народним (соціальним) організмом, який структурно і функціонально подібний до окремої людини (особи). У такому випадку етнос, як і кожна людина, має свої: свідомість і підсвідомість, інтелект і память, генотип і характер, вік і навіть долю.

У цьому, властиво, немає нічого суттєво нового, оскільки ще Платон говорив про «Людину малу» (індивід) і «Людину велику» (народ). Новизна полягає в іншому, а саме у визнанні того, що родовід, тобто генеалогія етносів подібна до генеалогії людей. А це означає, що етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь та інших предків як по батьківській, так і по материнській лініях.

Показано, що в процесі еволюції суспільства народжувалися все нові й нові етноси і що народження нових етносів є результатом взаємодії батьківського(чоловічого) і материнського(жіно­чого ) начал. Причому батьківський етнос завжди є в тисячі разів менший від материнського, оскільки тут кількість чоловічого начала не відіграє сут­тєвої ролі. Головне - якість!

Виявилося, що для зачаття нового етносу потрібні такі дві головні умови:

  1. взаємодія чоловічого і жіночого етносоціаль- них організмів має відбутися в той час, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (переважно така відкритість виникає в період системної кризи материн­ського етносу);
  2. чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бути психологічно сумісними, відчувати взаємну симпатію (принаймні, не повинні конф­ліктувати через недостатню сумісність характерів або надмірну різницю в рівнях культурного розвитку) [6].

Отже, етногенетичний підхід дає змогу навести лад в уявленнях про походження українців. Проте

однієї етногенетики замало, тут не обійтися без розгляду ще одного відкриття, яке зробив інший український вчений - доктор історичних наук, професор Микола Чмихов [16].

Він дослідив, що на території навколо Чорного моря, тобто в так званій Циркумпонтійській зоні, соціальні процеси перебувають у тісному звязку з процесами природними, до яких зараховують: кліматичні зміни, сейсмічну активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфігурацію планет Сонячної системи тощо. Встановлено також, що зазначені природні процеси розви­ваються з певною циклічністю, причому безпо­середньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, наче годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим ця циклічність проявляється все слабше.

Виявлена циклічність безумовно є дивовиж­ним і загадковим явищем, але ще більш диво­вижними є археологічні дослідження, які переконливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркумпонтійська зона висту­пала своєрідним генератором культурних ім­пульсів, які згодом поширювалися на прилягаючі території і далі на весь світ [17].

Цю циклічність, а отже, і культурну пульсацію Микола Чмихов подає у вигляді шести істо­ричних епох, кожна з яких дорівнювала близько 1596 рокам і складалася з трьох періодів по 532 роки. Саме ці епохи і періоди, а також розвиток археологічних культур повязані із зазначеними природними процесами - кліматичними змінами, повтореннями конфігурацій планет Сонячної сис­теми тощо. Але найважливішим є те, що на зламах (переходах) періодів і особливо епох відбувалися суттєві зміни в житті не тільки природи, а й суспільства.

 Виявлення Чмиховим існування такої цик­лічності дало йому підставу стверджувати, що починаючи «з XXVIII сторіччя до н. є. аж до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди девяти справжніх держав і лише в останньому періоді - в XVIXX сторіччях практично не мали своєї власної державності, оскільки її формування неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні» [16].

Для перевірки цієї тези Ігор Каганець про­аналізував три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалася у 419 році нашої ери: перший період - 419-951 рр., другий період 9511483 рр., третій період - 1483-2015 рр. Виявилося, що на початку кожного періоду народжувався новий український етнос - Антський союз, Київська Русь і Козацька держава. Кожний із цих етносів мав свої характерні особливості, які викладені в книзі Ігоря Каганця [6], а тут зазначу лише, що в їх зачатті брали участь як материнський, так і батьківський етнічні організми.

Материнський етнічний організм у всіх випадках формувався автохтонним (місцевим) населенням, яке проживало на території сучасної України з незапамятних часів. Його готовність до запліднення батьківським началом виникала тоді, коли материнський етнос переживав системну кризу. На території України такі кризові ситуації завжди виникали, як уже зазначалось, напри­кінці кожного 532-річного періоду, а щоби пересвідчитися у цьому, достатньо погортати підручники з історії.

Стосовно батьківських етнічних організмів, які завжди були прибульцями, то в рамках етногенетичної лінії «анти» - «русичі» - «козаки» в їх ролі виступали відповідно: галілеяни-тиверійці, варяги, литовське лицарство. Детальніше про ці чоловічі начала дивись у книзі Ігоря Каганця [6].

Отже, Ігор Каганець простежив народження, становлення і згасання трьох етносоціальних організмів - народу антів, народу русичів і народу козаків, які існували на території України протягом останнього 1596-річного циклу. Цілком зрозуміло, що етноси, які розвивалися на території сучасної України, успадковуючи мову, культуру, традиції, соціотип і генофонд своїх попередників, були українськими етносами.

Проте, незважаючи на подібність мови, куль­тури, звичаїв і стереотипу поведінки з незмінним соціотипом, усі етноси, які народжувалися на території сучасної України, були самостійними етносоціальними істотами, подібно, як син і дочка, мати і батько, дід, прадід, прапрадід...

Зараз є достатньо підстав стверджувати, що всі етноси, які протягом багатьох тисячоліть народжувалися на території сучасної України, є етносами, які творять родовід (генеалогічне дерево) сучасної української нації.

Такою є суть теорії походження української нації (етногенезу), яка фактично є теорією КанигінаЧмихова. Ця теорія є дуже логічною і достатньо аргументованою, однак тільки час і нові дослідження цієї проблеми покажуть, наскільки вона є правдивою.

Проте незалежно від того, що принесе для України нова епоха, яка почнеться у 2015 році, необхідно визнати, що зазначена теорія, безумовно, має для нашої нації позитивне значення, тому що вона дає нову парадигму(новий взірець), яка позбавляє пас закостенілих стереотипів про « меншовартість» українців. А це сьогодні чи не найважливіше!

Оскільки, ми живемо наприкінці третього періоду останньої (шостої) епохи, то маємо можливість найближчим часом на практиці пересвідчитися в правдивості чи неправдивості згаданої теорії етногенезу: показником будуть докорінні зміни «перенародження» після 2015 року української нації і держави.

Якщо ж взяти до уваги теперішній стан справ в Україні, то все, що в ній відбувається, відбувається у повній відповідності із зазначеною теорією, а саме: виникла і прогресивно наростає серйозна системна криза, яка, згідно з теорією, і має привести до «перенародження» української нації та держави.

Однак реалізація цієї можливості буде значною мірою залежати від того, як поведе себе у цій ситуа­ції сучасна українська нація, особливо її еліта, чи зможе вона належним чином скористатися цим шансом? А це, своєю чергою, буде залежати від того, чи повірить наша еліта в існування такого унікального шансу для нашої нації та держави? З цього приводу якраз існують великі сумніви. Отже, це питання поки що залишається відкритим.

На закінчення цього розділу хочу ще раз наголосити на тому, що, оскільки ми в Україні живемо зараз фактично на зламі двох епох, тобто в період, який дарує нашій нації і державі великий шанс «перенародження» в якісно нову, незрівнянно кращу націю і державу, то всі ми, українці, повинні чітко усвідомити, що задля кращого майбутнього нації і держави, а отже, і кожного з нас, ми зобовязані відкинути всі амбіції, забути про чвари і почати працювати злагоджено, наполегливо і на повну потужність, працювати на благо нації з тим, щоби вона не втратила свого історичного шансу перейти на якісно новий, незрівнянно вищий рівень свого розвитку.

  1. Походження(ґенез) українського націоналізму

Нові уявлення про походження української нації породили питання: чи були в усіх попередніх українських етносів якісь ознаки націоналізму? Відповідь на це запитання може бути такою.

Якщо мати на увазі сучасне уявлення про націоналізм, тобто про націоналізм як про світо­гляд і переконання нації, то відповідь буде негативною у всіх попередніх українських етно­сів націоналізму не було, і передовсім тому, що всі вони ще не усвідомлювали себе нацією.

Однак, якщо взяти до уваги наведене вище твердження про те, що етнос і нація - це лише два етапи розвитку одного і того ж народного організму і що на другому етапі, коли цей організм переходить у форму нації, виразно простежується те, що в етносі існує у невиявленому (чи слабо виявленому), зародковому стані, то можна вва­жати, що не тільки всі попередні українські етноси, а й усі інші спільноти, які утворювалися в процесі еволюції українського суспільства - сімя, рід і племя, мали вже певні ознаки націоналізму. Що ж то за ознаки?

Як ми вже не раз зазначали, найважливішою ознакою націоналізму є принцип надання пере­ваги своїм власним інтересам. Цей принцип генетично зумовлений, тобто він є запрограмо­ваний в геномі всіх без винятку живих організмів - від одноклітинних аж до людини, і всі ці організми дотримуються цього принципу не тому, що їм так хочеться, а тому, що до цього зобовязує їх генетична програма.

Другою важливою ознакою націоналізму є здатність усіх живих організмів розріз- няти(відчувати) хто є «свій», а хто «чужий». Цю здатність (чи властивість) також мають усі живі організми, а це свідчить про те, що ця ознака націоналізму теж є генетично визначеною.

Отже, усі живі організми мають дві важливі, можна сказати, основні чи базові ознаки націо­налізму. Проте вони, за винятком людини, не мають розвиненоїсвідомості, тому внихнемаєінших важливих ознак націоналізму - націоналістичного світогляду і переконань. Ось чому можна вважати, що в усіх живих організмах є лише своєрідний різновид націоналізму, для якого у розділі 1.1.1, за аналогією з назвою «націоналізм», я запропонував назву - «видоналізм» (від вид основна одиниця систематики організмів -І- налізм).

Стосовно людини, то ситуація з нею дещо інша. Відомо, що людина має свідомість, яка в процесі еволюції постійно розвивалася, тому в неї поступово формувалися й інші ознаки націона­лізму світогляд і певні переконання. У форму­ванні цих ознак брали участь не тільки внутрішні, а й зовнішні чинники, про що вже була мова.

Отже, є серйозні підстави вважати, що певні ознаки націоналізму були вже у всіх українських етносів і не тільки в них, айв усіх інших спільнот, які утворювалися в процесі життя і розвитку(еволюції) українського суспільства - в сімї, роду, племені. Проте на перших етапах еволюції ці ознаки були лише в зародковому стані та ще не усвідомлені і тільки в подальшій еволюції суспільства вони поступово і неухильно наростали.

Незважаючи на це, навіть на етапі етносів немає ще підстав говорити про націоналізм, і передовсім тому, що етноси ще не усвідомлювали себе націями.

Слід зазначити, що в літературі вже була спроба розглядати питання про наявність націоналізму в етносів, що описано під назвою «етнонаціоналізм» [24]. Але оскільки і «етнос» і «нація» - це два терміни, які вживаються для позначення поняття «народ», то в цій назві є тавтологія - «етно-націо-налізм», що фактично означає «народо-народо-налізм». Ось чому я вважаю, що правильніше буде розглядати цей різновид націоналізму під назвою «етно-налізм» (за аналогією з націо-налізмом).

Все сказане дає підстави стверджувати, що в процесі еволюції спочатку були два різновиди націоналізму - видоналізм, а потім і етноналізм (вони і зараз існують), тому націоналізм, як категорія генетична, пройшов щонайменше три етапи свого розвитку - видоналізму, етноналізму і націоналізму.

Отже, зясування походження(ґенези) україн­ського націоналізму свідчить про те, що він, як і націоналізм інших націй, не є творінням людського розуму, він є продуктом довготривалої еволюції. Повязане це з тим, що ще три мільярди років тому, при створенні перших одноклітинних організмів, Всевишній заклав у геном програми, які, по-перше, спонукали всі організми завжди і в усьому надавати переваги своїм інтересам, а по-друге, давали можливість розпізнавати хто є «свій», а хто - «чужий».

Для людини ці дві властивості є базовими, оскільки в процесі еволюції суспільства саме вони визначали формування філософії націоналізму,

тоді як різні зовнішні чинники вносили в цю філософію тільки ті чи інші зміни та доповнення.

Походження українського народного організму (української нації) та українського націоналізму переконує ось у чому.

По-перше, ми, українці, не повинні почувати себе нацією без роду і племені чи байстрюками людства, оскільки ми є нащадками великого народу, генеалогічне дерево якого простягнулось у глиб віків на десятки тисяч років, а також тому, що найближчими нашими предками є славетні анти, русичі і козаки.

Отже, ми, українці, повинні гордитися родо­водом (генеалогічним деревом) своєї нації!

По-друге, ми повинні гордитися ще й тим, що живемо на тій же території, на якій з незапамятних часів жили всі наші предки на території Циркумпонтійської зони, яка є унікальною, оскільки природні процеси і тісно повязані з ними соціальні процеси, які відбувалися на цій тери­торії, мали значний вплив на цивілізаційний розвиток людства.

По-третє, ми, українці, не повинні відмов­лятися від ідеології націоналізму, оскільки це єдина ідеологія, яка базується на філософії, що є генетично визначеною, тому створена на її основі ідеологія є найбільш придатною для захисту інтересів української нації.

3.2. Український націоналізм визволення

Як уже зазначалося (розділ 1.2), є два основні види націоналізму - націоналізм визволення і націоналізм панування. їх формування залежить від того, в якому стані знаходиться нація.

Відомо, що є вільні нації, є поневолені і є нації- поневолювачі.

Так от, у вільних націй і в націй-поневолювачів завжди формується націоналізм (філософія на­ціоналізму) панування. В державах таких на­цій організація і функціонування політичної системи ґрунтується на визнанні джерелом влади коріннсіі(титульної чи заголовної) нації, тобто в них панує націократія, яка є різновидом демо­кратії (див. розділ 2.2). Цей факт і дає підстави говорити, що у вільних націй є націоналізм панування - це націоналізм творення, державо­творчий націоналізм.

У поневолених націй, які не мають своєї держави, формується націоналізм, який стає тією силою, що спонукає націю до боротьби з поневолювачами за своє визволення. Саме цей факт дає підстави вважати, що в поневолених націй є націоналізм визволення - це державо- здобуваючий націоналізм. Проте для держав націй-поневолювачів він же, з цілком зрозумілих причин, є руйнівним.

В українців, які понад триста років не мали своєї держави і були поневолені іншими націями, спочатку передовсім поляками, а потім і росіянами, формувався націоналізм визволення. Він почав формуватися ще задовго до появи терміна «націоналізм», а саме тоді, коли українці почали усвідомлювати себе окремою нацією.

З цієї точки зору українськими націоналіс­тами були вже всі представники української матеріальної і духовної культури, які вважали себе українцями, а також усі політичні діячі, які боролися за самостійну українську державу, оскільки всі вони дотримувалися основного принципу націоналізму, тобто вони інтереси своєї нації ставили на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших етносів чи націй.

Проте всі вони були представниками так званого неорганізованого націоналізму, а організований український націоналізм у вигляді українських націоналістичних організацій чи партій появився лише в першій половині XX сторіччя.

  1. Формування організованого українського націоналізму визволення

Як уже зазначалося, націоналізм - це єдина філософія, яка є природною, генетично детермінованою, тому вона відіграє велику роль у розвитку людства. Досвід практично всіх так званих національних держав переконливо свідчить про те, що в них рівень суспільного розвитку та розвитку їхньої матеріальної і духовної культури вже давно визначається рівнем розвитку їхнього націоналізму, а це означає, що націоналізм є вирішальним цивілізаційним чинником.

Сказане дає всі підстави стверджувати, що й українцям для повної перемоги у своїй країні необхідно, по-перше, бути націоналістами, а по- друге, потрібно, щоби їх очолила організована еліта, озброєна і наснажена філософією націо­налізму, з лідером незламним українським націоналістом.

Вище вже зазначалося, що націоналіст - це патріот, який інтереси своєї нації завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй. Звідси український націоналіст це українець, передовсім етніч­ний, але ним може бути й українець іншого етнічного походження - російського, польського, татарського, єврейського тощо, якщо він є патріо­том України, що інтереси української нації - політичні, економічні, культурні та духовні -

завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і навіть перед своїми власними інтересами.

Отже, постає питання: коли, в який період історії України була вже націоналістична еліта, яка обєдналася в організовану політичну структуру, здатну очолити націю?

Відомо, що до середини XVII сторіччя Україна входила до складу Польщі на правах певної авто­номії. Проте в 1648 р., після обрання гетьманом України, Богдан Хмельницький зразу розпочав підготовку до загальнонародної національно- визвольної війни проти Польщі. У цій війні протягом девяти років дуже важкої боротьби Україна досягнула значних успіхів на шляху до свого визволення. Проте раптовна смерть гетьмана у 1657 р. зупинила його величезну діяльність, спрямовану на обєднання всіх українських етнічних земель і зміцнення суве­ренітету Української держави.

Після смерті Великого гетьмана розпочаті ним національно-визвольні змагання Україна програла. Виникає питання: чому? Безумовно існувало багато різних причин, але вирішальну роль зіграла, очевидно, якась одна з них.

Зрозуміло, що в той час була вже філософія націоналізму, але тоді не було ще організованого українського націоналізму. У той час вирішальну роль у національно-визвольних змаганнях віді­гравав лідер, видатна особистість, якою і був Хмельницький - визначний політичний і державний діяч та великий полководець. Після раптовної смерті гетьмана виявилося, що повноцінної заміни йому немає, тому довести його справу до переможного кінця так і не було кому.

У подальшому історично так склалося, що Україна поступово повністю втратила свою незалежність, а її етнічні землі були розділені на частини і включені до складу двох імперій: східна частина України до Російської, а західна до Австро-Угорської.

Проте на початку XX сторіччя виникли істо­ричні обставини, які під кінець Першої світової війни спричинили розпад згаданих імперій. Українці скористалися цим і знову почали національно-визвольні змагання (19171921), які привели до створення двох українських держав: на сході - Української Народної Республіки (УHP), а на заході Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Згодом (22 січня 1919 р.) вони урочисто проголосили акт злуки. Проте і на цей раз зберегти свою незалежність українцям не вдалося. Тому знову постає запитання: чому?

Відповідаючи на це запитання, звичайно гово­рять про багато причин поразки українців у цій революції, хоча насправді вирішальне значення знову мала якась одна з них. Поза сумнівом, що основною причиною поразки в зазначеній революції було те, що й на цей раз українські націоналісти не були ще зорганізовані в потужну дієздатну політичну структуру.

По-перше, будучи у складі двох імперій, українці не спромоглися ще до початку революції створити хоча б якусь націоналістичну орга­нізацію.

По-друге, лідери нашої революції, безумовно були націоналістами, але їх націоналізм був уражений згубними для української революції ідеями: лідери УНР - ідеями соціалізму, а лідери ЗУНР - ідеями лібералізму.

Оскільки лідери УНР М. Грушевський, В. Вин- ниченко, С. Петлюра та інші не мали належного досвіду військової, політичної та державної діяльності, то вони не змогли сформувати достатньо дієві владні та військові структури, які були б спроможні захистити суверенітет держави. Мало того, дотримуючись ідеології соціалізму, вони тривалий час вірили, що Українській державі ніщо не загрожує, що російські більшовики, які в той час були при владі в Росії і які позиціонували себе соціалістами, ніколи не будуть воювати проти соціалістів українських, тому вони не взяли до уваги наполегливі поради і застереження пере­конаного націоналіста М. Міхновського і роз­пустили свою майже мільйонну армію. Це була їхня не просто груба, а фатальна помилка.

Більшовики, як відомо, хоч і позиціонували себе соціалістами, але насправді були російськими націоналістами, націоналізм яких був дуже уражений великоросійським шовінізмом, тому вони ставили перед собою завдання заново зібрати докупи всі землі колишньої російської імперії. Саме тому вони почали проти УНР рішучі бойові дії, які і закінчилися окупацією Східної України.

Лідери ЗУНР - Є. Петрушевич, К. Левицький та інші, - своєю чергою, теж не мали потрібного досвіду політичної, військової та державної діяльності. Крім того, дотримуючись ідеології лібералізму, вони намагалися бути демократами, хоча добре відомо, що у воєнний час розводити демократію смертельно небезпечно, тому не дивно, що їхнє демократичне правління мало плачевні наслідки - організовані ними владні та військові структури ЗУНР практично були майже не дієздатними.

Противником ЗУНР була Польща, яка теж боролася за свою незалежність, але оскільки західноукраїнські землі вона вважали своїми, то з метою їх «повернення» вона розпочала бойові дії і проти ЗУНР.

У листопаді 1918 р. керівником Польської держави став Юзеф Пілсудський, який мав значний досвід революційної та військової діяльності, тому він зумів сформувати надійно функціонуючі передовсім військові структури Польщі. Оскільки проти ЗУНР він проводив агресивну політику, то в квітні 1919 р. він перекинув на український фронт потужну, добре озброєну армію генерала Ю. Геллера, перекинув, незважаючи на те, що Антанта призначила її для ведення воєнних дій виключно проти більшовиків. Саме з допомогою цієї армії полякам і вдалося здійснити окупацію Галичини.

І на цей раз українці не спромоглися відстояти свою незалежність. Зараз є достатньо підстав стверджувати, що не спромоглися тому, що не були належно підготовлені до боротьби за неї, тоді як наші вороги були набагато краще підготовлені до боротьби проти державної незалежності України.

Отже, для українців у їхній боротьбі за неза­лежну державу чи не найважливішою проблемою було те, що вони тривалий час не могли ство­рити добре організовану партію (чи організацію) з надійною націоналістичною ідеологією та з лідером - незламним націоналістом, партію, яка спроможна була б рішуче і швидко змобілізувати необхідну для такої боротьби силу.

Проте таку організацію українці все ж таки створили, але тільки в 20-х роках минулого сторіччя, вже після того, як черговий раз програли свої визвольні змагання. Вирішальну роль у її створенні зіграв Євген Коновалець (1891-1938) - визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії У HP, а згодом командант УВО та голова Проводу українських націоналістів.

Відомо, що після поразки визвольних змагань більшість українських політичних, військових і державних діячів опинилися в еміграції, серед них був і Євген Коновалець. Поразка визвольних змагань та чотиристороння окупація України спонукала його до пошуку нових методів боротьби за незалежність України.

Маючи досвід військового діяча, Коновалець добре розумів, що для того, щоб здобути незалежну державу, а потім і зберегти її, потрібна потужна, добре організована структура, яка мала б надійне ідеологічне підґрунтя. На його переконання таким підґрунтям могла бути тільки ідеологія українського націоналізму. Ось чому ще в серпні 1920 р. він створив Українську військову організацію (УВО), яка згодом стала базою для організації всеукраїнського політичного руху націоналістичного типу.

Створення такої організації відбулося в лютому 1929 р. у Відні (Австрія) на Першому конгресі українських націоналістів. Конгрес вирішив обєднати УВО та декілька студентських націоналістичних спілок в єдину організацію - Організацію українських націоналістів (ОУН). Одночасно конгрес обрав Провід українських націоналісті (ПУН) у складі 9 осіб, головою якого став Є. Коновалець. Саме він, на основі ідей інтегрального націоналізму М. Міхновського, розробив ідеологічні положення і програму, а також створив організаційну структуру та план дій організації. Місцем перебування ПУНу були Женева (1929-1936 рр.), Рим (1936-1949), Берлін (1940-1945), Люксембург (1945-1965), Париж (з 1965 р.).

На початку 1930-х рр., організаційно зміц­нивши ОУН, Коновалець встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії та Італії. Крім того, в багатьох політичних центрах Європи він створив українські політичні інформаційні служби, залучивши до співпраці з ОУН широкі кола української емігра­ції. Одночасно здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані громади українських стрільців, які стали початком організацій «Державне відродження України» (СІЛА) та «Українське національне обєднання» (Канада).

З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано в Польщі, Чехо- Словаччині та в Австрії військові штаби і укомп­лектовано школи з підготовки старшинських кад­рів для української армії.

Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, організації, яка почала користуватися всезроста- ючою підтримкою української молоді, та постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керівництва у Москві, тому воно й організувало вбивство Коновальця, яке в 1938 р. в Роттердамі (Голландія) реалізував агент НКВД Волюх.

Таким чином українські націоналісти тільки після Першої світової війни вперше обєдналися в організовану структуру, і сталося це завдяки зусиллям видатного військового і політичного діяча та прекрасного організатора Євгена Коновальця. У Другій світовій війні і впродовж ще майже восьми років після неї саме ОУН показала на які подвиги здатний організований націоналізм.

Однак це буде згодом, а поки що, після загибелі Є. Коновальця, почалася внутрішня боротьба за сфери впливу у самій організації. Оскільки у послідовників Коновальця - Андрія Мельника, який представляв помірковане крило організації, і Степана Бандери - керівника молодих радика­лів, - не було єдності у поглядах на методи і тактику боротьби, зокрема з німцями, то після затвердження Другим великим збором ОУН (Рим, серпень 1939) новим керівником ПУНу А. Мельника, зазначені розбіжності призвели до того, що 10 лютого 1940 р. бандерівське крило ОУН створило паралельний Провід організації, керівником якого став С. Бандера. З того часу в ОУН існувало дві фракції: фракція Бандери - ОУН(б), яка була радикальна, дієва і найбільш революційна (це спричинило появу ще однієї її назви - ОУН(р) - революційна), до неї входили також Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин та Роман Шухевич, і фракція Мельника - ОУН(м), яка була більш ліберальною і орієнтувалася на Німеччину.

На початку радянсько-німецької війни, ЗО червня 1941 р., ОУН(б) проголосила у Львові відновлення Української держави під керівництвом Ярослава Стецька. Ця акція була проведена без відома німців, тому через декілька днів гестапо заареш­тувало Провідника ОУН(б) С. Бандеру та його співробітників і запроторило їх до концтабору. Це був значний удар по ОУН(б), але він не став смертельним, організація обрала виконуючого обовязки Провідника, що їх протягом 1941- 1943 рр. виконував Микола Лебідь. Отже, ОУН(б) продовжувала свою діяльність, причому не тільки продовжила, а й почала поступово суттєво нарощувати її. Нові обставини, що склалися, змусили ОУН(б) поставити питання про вибір нової стратегії і тактики боротьби з окупантами.

Незважаючи на те, що все очевиднішою ставала необхідність збройної боротьби з окупантами, 1941 р. був роком спроб вирішити українсько- німецький конфлікт не з допомогою зброї, а засобами дипломатії. Проте німецька влада відки­дала будь-які компроміси, оскільки вона мала твердий намір здійснити на окупованих територіях свій колоніальний план «Ост», тому німецько- українське протистояння тільки поглиблювалося. Ось чому ОУН(б) прийняла рішення про підго­товку до збройного опору.

Однак для розгортання потужного і резуль­тативного опору фашистським військам і німе­цькій адміністрації знадобилося більше ніж рік часу. Річ у тім, що Україна попала під німецьку окупацію у зовсім іншій історичній ситуації, ніж Польща, Франція чи Югославія. Ці країни перед війною мали власні збройні сили та спецслужби, які хоч і не вистояли у відкритих боях, але цілком могли вести партизанську боротьбу з ворогом. Україна ж не мала своєї армії, а головне вона не мала досвідчених кадрів. Крім того, українські націоналісти у своїй боротьбі з німцями не могли розраховувати навіть на мінімальну допомогу ззовні, тоді як Польща, Франція та Югославія мали ефективну допомогу з боку Англії, США та СРСР. Українські ж повстанські загони мусіли завжди розраховувати тільки на свої сили, тому потрібний був час для того, щоби досягнути того мінімального рівня підготовки, який необхідний для ведення ефективної партизансько-повстанської боротьби.

Ось чому ОУН(б) створила свої перші загони Української повстанської армії (УПА): на Волині та Поліссі тільки восени 1942 р., а в Східній Галичині (в Карпатах) - в червні 1943 р. Приблизно в той же час свої загони створила також ОУН(м), які базувалися переважно на Тернопільщині (в районі Кременця) і на північно-західній Рівненщині (в районі Володомирця).

Проте створені ОУН збройні загони не були першими, перші ж українські повстанські загони появилися майже зразу після початку німецько- радянської війни. Це відбулося у червні 1941 р. на Полісі (в районі міста Олевська) і на Рівненщині.

Ці загони і були обєднані під назвою Українська повстанська армія - Поліська Січ (УПА-ПС). Створив ці загони і командував УПА-ПС Тарас Боровець (псевдонім - Бульба), який не був членом ОУН, а свою підпільну і повстанську діяльність здійснював за планом Генерального штабу Україн­ської Народної Республіки (УНР), уряд якої був в екзилі (у вигнанні). Однак це партизанське угруповання, з причин, які висвітлені нижче, , спочатку, в липні 1943 р., за наказом Боровця, * змінило свою назву на Українську народну рево- , люційну армію (УНРА), а до кінця того ж року припинило своє існування.

На початку своєї діяльності чисельність УПА- ПС досягала декількох тисяч бійців. Тоді вона очистила Полісся від радянських військових частин, які в умовах оточення займалися грабу­ванням населення і намагалися тут створити свою партизанську базу.

Крім того, впродовж 1941-1943 рр. утворю­валося багато інших українських партизанських загонів під керівництвом різних «отаманів», «полковників» і «генералів» (за неточними даними їх було близько тридцяти). Ці загони обєдну­валися, розпадалися, ворогували між собою, вели перемовини, підписували меморандуми, декла­рації тощо. Словом, спочатку в таборі національно- визвольних сил панувала отаманщина і хаос.

Отже, було вкрай потрібно зупинити хитання та розбрід і обєднати всі партизанські загони в єдину потужну армію. Проте, враховуючи українську ментальність, було цілком очевидно, що досягнути такого обєднання мирно і безкровно неможливо, тому здійснити його могла тільки організаційно найпотужніша політична сила, при­чому авторитарна, позбавлена будь-якого лібе­ралізму, бо, як відомо, закони воєнного часу не терплять демократії. Такою силою виступила ОУН(б).

Відомо, що ОУН(б) 14 жовтня 1942 р., в день Покрови Божої Матері, сформувала перший відділ Української повстанської армії під керівництвом Сергія Качинського (псевдо - «Остап»). З того часу почалася боротьба, з одного боку, проти Німеччини, СРСР та польських повстанських збройних сил, а з другого - проти отаманщини, яка заважала єдності УПА.

У звязку з цим 9 квітня 1943 р. М. Лебідь запропонував Боровцю-Бульбі підпорядкувати свої повстанські загони ОУН(б) і стати командиром УПА, проте він відмовився, мотивуючи це тим, що УПА повинна підпорядковуватися урядові УНР в екзилі, а не окремим політичним рухам.

Після цього, в квітні того ж року, командування УПА рішуче і швидко довело чисельність своїх формувань до 20 тисяч людей, а вже в серпні - роззброїла загони УНРА Боровця, яка після цього фактично перестала існувати. Таку ж долю спіт­кали і військові відділи ОУН(м), яка залишилася на позиціях терпимості до окупантів. Одночасно були роззброєні всі дрібніші партизанські загони, а Служба безпеки (СБ) ОУН(б) активно ліквіду­вала політичних противників та опонентів.

Саме в такий спосіб поступово вдалося роззброїти майже всі роздрібнені партизанські формування і до середини вересня 1943 р. з отаманщиною було покінчено. Варто зазначити, що значна частина вояків із роззброєних формувань влилися в УПА- ОУН(б), яка з того часу стала єдиною українською військовою потугою.

Сергій Ткаченко у своїй книзі «Повстанческая армия. Тактика борьбьі» (Мінськ, Москва, 2000) [15], опираючись на радянські архівні матеріали, стверджує: «Чисельність УПА на межі 1943- 1944 років сягала 40 тисяч бійців. Всього ж за роки існування УПА в її рядах побувало до 400 тисяч бійців. А якщо взяти до уваги, що, крім УПА, існували ще Самооборонні кущові відділи (СКВ) і територіальна підпільна сітка ОУН, то виходить, що за 12 років бойових і підпільно- пропагандистських дій через рух опору пройшло не менше 700 тисяч людей! Крім того, треба враховувати, що кожного повстанця і підпільника годували і утримували як мінімум 4-5 селян, робітників, інтелігентів. Таким чином, загальна чисельність учасників цього руху сягала понад три мільйони. Це свідчить про всенародний характер боротьби з нацистами та комуністами».

Першим командувачем УПА-ОУН(б) був пол­ковник Д. Клячковський, начальником штабу - полковник Л. Ступницький, начальником опера­тивного відділу - полковник М. Омелюсик. В кінці 1943 р. головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (псевдо - Тарас Чупринка), який одночасно виконував обовязки голови ОУН(б).

За територіальним принципом УПА розділялася на чотири військові угруповання: УПА-Північ (командир Д. Клячковський), яка діяла на Волині і Поліссі; УПАЗахід (командир В. Сидор), яка

діяла на Закарпатті, в Галичині і Буковині; УПА- Південь (командир В. Грабець), діяльність якої розповсюджувалася на Вінничину, Кременеч- чину, Бесарабію, Одещину; УПАСхід (окремого командування для неї не створено), яка воювала в центральних та східних областях України.

Крайовим командирам і штабам підпорядко­вувалися військові округи, а їм курені, кожний з яких мав по три-чотири сотні, в кожній з яких було по 160-200 бійців.

Тактичними формами збройних дій УПА були рейди, напади на німецькі гарнізони, склади, обози, сутички з радянськими партизанам та вій­ськами НКВД чи з польськими бойовиками.

Політична платформа ОУН-УПА базувалася на ідеології націоналізму, яка визнає рівноправність народів і право всіх націй, в тому числі й укра­їнської, на створення своєї самостійної і ні від кого незалежної держави.

Стосовно діяльності ОУНУПА, то дотепер можна почути чи прочитати різні видумки радянської пропаганди про «зрадницьку сутність націоналізму», про «криваві злодіяння УПА», про «сприяння ОУН німцям» тощо. Усі ці звинува­чення фабрикувалися радянською пропагандою шляхом вихоплення окремих фактів і цитат із загального контексту. З цього приводу С. Ткаченко [15] стверджує: «Так, була кров. Було дуже багато крові. Але яка війна обходиться без крові? Як і в будь-якій іншій війні чи революції, проливалася і невинна кров в умовах війни нема часу роздумувати. Терор породжує терор. Жорстокість одної сторони тягне за собою жорстокість у відповідь. Зараз немає необхідності підраховувати гріхи воюючих сторін».

1П4

Цей автор на основі радянських архівних мате­ріалів переконливо довів, що ОУН-УПА безумовно була воюючою стороною! І хоч прокомуністична та українофобська більшість Верховної Ради навіть незалежної України вже понад двадцять років блокує визнання цього очевидного факту, ми, українці, повинні чітко усвідомлювати, що без тієї героїчної та жертовної боротьби, яку впродовж багатьох років вели українські повстанці проти німецьких, російських та інших оку­пантів, українська незалежна держава навряд чи появилася би на мапі Європи.

  1. Націоналізм у незалежній Україні

В українців, як і в інших націй, суспільний націоналізм існує вже давно, а оскільки україн­ська нація понад три сторіччя була поневолена іншими націями, то протягом того часу нації- поневолювачі безпощадно боролися проти україн­ського націоналізму. В цьому плані особливо великих успіхів досягли російські комуністи, особливо на східноукраїнських землях: вони за допомогою своїх репресивних органів одну час­тину українських націоналістів - найстійкішу - знищили фізично, другу - русифікували, а третю - залякали настільки, що ще й зараз її представники самого слова «націоналіст» бояться як нечистої сили.

Незважаючи на це, в українців, особливо на західноукраїнських землях, націоналізм виз­волення все ж таки сформувався. Саме він у тридцятих роках минулого сторіччя перетворився на організовану структуру - Організацію україн­ських націоналістів. Одна із фракцій цієї організації - ОУН(б) 14 жовтня 1942 р. розпочала формувати Українську повстанську армію (УПА), яку до вересня 1943 р. перетворила на досить потужну військову силу, що майже 12 років воювала, спочатку проти німецько-фашистських окупантів і одночасно проти польських бойовиків, а згодом проти російських комуно-більшовицьких окупантів. Оскільки ОУНУПА війну з більшо­виками програла, то російська комуно-більшови- цька окупація України (у вигляді УРСР у складі СРСР) продовжилася аж до 1991 р., а тому продов­жилася і безпощадна боротьба з українським націоналізмом. Однак у 1991 р. СРСР розпався, це дало українцям можливість відновити свою державну незалежність.

Отже, Україна стала незалежною державою. На цій підставі багато хто навіть з проукраїнськи налаштованих політиків, істориків і простих громадян стверджували і продовжують стверджу­вати, що зараз українцям націоналізм уже не потрібний, а потрібна лише демократія, подібно як цеє, на їх думку, в інших національних державах.

Саме такий погляд висвітлює у своїй книзі «Страсті за націоналізмом» відомий український історик Ярослав Грицак [4]. Зокрема він стверд­жує, що « ...українська еліта - дарма «помаранчева» чи «регіональна», політична чи інтелектуальна - робить усе, щоби відвернути увагу від власної неспроможности і безвідповідальности і перенести вагу суспільних дискусій на питання мови та історії. Звідси наші страсті за націоналізмом». На підставі цього він робить висновок: «Із цими страстями пора закінчувати».

Хоч мені дуже не хочеться писати з цього приводу щось негативне, оскільки йдеться про справді знаного історика, але мушу, тому що його твердження насправді відображають надто спрощене, можна сказати - навіть примітивне уявлення про націоналізм.

Отже, постає питання: чи справді український націоналізм і націократія( влада нації) нам не потрібні, а потрібні лише лібералізм і демо- кратія(влада народу)?

Для правильної відповіді на це, безумовно дуже важливе і складне питання, доцільно подивитися, як виглядають справи з націоналізмом(націократією) і лібералізмом(демократією) в уже давно створених національних державах.

З цього приводу слід передовсім зазначити, що питання про демократію у національних державах, у тому числі і в європейських, є не таким однозначним, як прийнято вважати. Вище вже зазначалося, що процес утворення національних держав почався після Французької революції 1789 р. у період переходу від феодалізму до капіталізму і одночасно від монархічного державного ладу до утворення національних держав. З того часу всі нації, у яких появлялася можливість, створювали і розбудовували на своїх етнічних землях національні держави для своїх потреб: Францію - для французів, Німеччину - для німців, Ізраїль - для євреїв і т. д.

Тут варто підкреслити, що всі дослідники цих процесів сприймають створення кожною нацією національної держави для свої потреб як цілком законне і нормальне явище.

У звязку з цим можна стверджувати, що поняття «національна держава» і «демократія», в основі якої лежить ідеологія і політика лібералізму, сумісні лише в певному розумінні. Що мається на увазі?

Річ у тім, що в усіх цих державах фактично панує не демократія (не влада народу), а її різно-

вид націократія (влада нації) (детальніше про них див. розділ 2.2). Про це свідчать такі факти.

По-перше, усі корінні(титульні чи заголовні) нації національних держав завжди і в усьому віддають перевагу політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації- держави перед такими ж інтересами усіх інших націй, а це означає, що за своєю суттю всі вони є націоналістами.

По-друге, практично всі владні структури у цих так званих старих демократичних державах займають представники корінної нації, а це, своєю чергою, означає, що в них панує не демократія, а лише її різновид - націократія (влада нації).

Наведені факти дають підставу стверджувати, що навіть у «старих» національних державах існує дуже добре розвинений націоналізм у вигляді націоналізму панування. Слід, проте, зазначити, що спочатку, в період створення і зміцнення націо­нальних держав, у них був націоналізм визволення і тільки в процесі їх розбудови він поступово перетворювався на націоналізм панування (детальніше про них див. розділ 1.2).

Як зазначалося в попередніх розділах, націо­налізм панування відіграє вирішальну цивілі- заційну роль, тобто він уже давно визначає рівень суспільного розвитку національних держав та розвитку їхньої матеріальної і духовної культури, зокрема він є однією із обовязкових передумов успішного розвитку економіки.

Факти свідчать про те, що практично в усіх національних державах їхня ідеологія і політика ніколи не базувалися на чистому лібералізмі. Майже в усіх цих державах спочатку, в період боротьби за незалежність, і на початку розбудови вже незалежної держави, вони базувалися на націоналізмі визволення, а згодом - на націоналізмі панування. І тільки після завершення розбудови національних держав їхня ідеологія і політика почала базуватися на гібриді лібералізму і націоналізму, тобто на ліберал-націоналізмі (в літературі його називають ще демократичним націоналізмом).

Отже, досвід практично всіх національних держав дає підстави стверджувати, що й нам - українцям - без українського націоналізму не обійтися. А це означає: для того, щоб побудувати могутню і багату державу - державу економічно, культурно та духовно високорозвинену, всім українцям (як етнічним, так і українцям іншого етнічного походження, адже нам плисти в одному човні!) конче потрібно спочатку озброїтися філософією українського націоналізму з тим, щоби за допомогою націоналізму визволення максимально зміцнити нашу державу, тобто домогтися для неї максимально можливої політичної, економічної, культурної та духовної незалежності. І тільки після цього необхідно ^ поступово націоналізм визволення перетворити на націоналізм панування, оскільки тільки за його допомогою і можна буде добитися різкого підвищення рівня суспільного розвитку української держави та розвитку її матеріальної і духовної культури.

Слід, проте, зазначити, що крім наведених причин, які зобовязують українців бути націо­налістами, є ще й інші причини, причому можливо навіть реальніші і важливіші. Про що йдеться?

Відомо, що 24 серпня 1991 р. українці почали створювати свою державу в дуже складних умовах. Тоді Верховна Рада Української PCP ухвалила Акт проголошення незалежності України,

який 1 грудня 1991 р. підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі. Проте цей Акт не передбачав зміни влади в Україні, а це породило дуже несприятливу для українців ситуацію. Адже незалежною державою під назвою «Україна» продовжували керувати представники колишнього російського комуно-більшовицького окупаційного режиму, які у своїй більшості були і є проросійськи налаштованими антиукраїністами-киріофобами (про них див. у розділі 1.7.2). Тому плачевні наслідки такого керівництва були неминучі.

Крім того, хоч Україна і стала незалежною державою, але в багатьох відношеннях, передовсім в економічному, культурному та в духовному, вона залишилася дуже залежною від Росії.

А це означає, що у російського керівництва були і є великі можливості для потужного тиску на Україну і для успішного ведення проти неї різних так званих інформаційних війн (про них див. розділ 1.3.2), які застосовуються ним з метою реалізації своїх імперських амбіцій повернення України до складу Росії.

Відомо, що в боротьбі проти України Росії суттєво допомагає російський націоналізм як її керівництва (про що вони відверто заявляють), так і переважної більшості росіян, причому як тих, що живуть у Росії, так і тих, що проживають в Україні. Тому не дивно, що російське керівництво завжди сприяє якнайбуйнішому і повсюдному розквіту російського націоналізму, а він у них майже завжди є уражений великоросійським шовінізмом, іноді навіть з елементами фашизму чи нацизму.

На підставі цих даних можна стверджувати, що в Україні є не один, а два види націоналізму - український і російський. Причому останній у своєму ставленні до етнічних українців і до всього українського є агресивно-антиукраїнським і наступально-киріофобським (див. розділ 1.7.2).

Цілком очевидно і зрозуміло, що протистав­ляти такому російському націоналізмові тільки наш український лібералізм з його демократією (яка у нас часто перетворюється на вседозволеність) є дуже нерозумно і смертельно небезпечно як для української нації, так і для держави. Ось чому в цій ситуації нам конче потрібно прислухатися до відомого, хоч і ненависного нам, диктатора, який говорив, що: «з ворогами необхідно поступати по- ворожому», бо в іншому випадку ми, українці, і на цей раз програємо свої національно-визвольні змагання.

Сказане переконує нас у тому, що 1991 р. боротьба за українську національну незалежну державу не завершилася. Мало того, саме тоді вона тільки по-справжньому розпочалася. У всякому разі є всі підстави стверджувати, що протягом усіх років нашої незалежності Росія веде проти України практично всі відомі види війн, за винятком мілітарної. Отже, ми, українці, мусимо чітко усвідомити, що впродовж усіх років незалежності перебуваємо з Росією у стані війни (на щастя, не мілітарної), а відомо, що закони воєнного часу не терплять лібералізму з його демократією.

Ось чому закінчувати із «страстями за націо­налізмом» не можна, а навпаки, ситуація зобо­вязує нас якнайшвидше і якнайповніше відродити свій український націоналізм визволення і на його основі створити єдину потужну політичну силу, подібну до ОУН часів Коновальця, силу, яка була б спроможна мирним шляхом здобути владу в Україні і побудувати не ще одну російську, а справжню українську національну незалежну державу. Відомо, що в Україні проживає майже

80 % етнічних українців, а за класифікацією ООН така держава вважається мононаціональною, тому українці мають не тільки моральне, а й чисто юридичне право побудувати на своїх етнічних землях державу для своїх потреб.

Тут варто особливо наголосити, що, якби парадоксально це не виглядало, тільки в такій націоналістичній незалежній Україні, подібно як і в інших націоналістичних європейських державах, будуть по-справжньому захищені права та інтереси не тільки етнічних українців, а й українців іншого етнічного походження - росіян, татар, угорців, поляків, євреїв і так аж до найменших національних громад.

Отже, всім нам, українцям, конче потрібно чітко усвідомити одну просту істину, а саме: українська нація здобуде, збереже і розбудує свою національну незалежну державу тільки тоді, коли її очолить монолітна еліта, озброєна і наснажена філософією українського націо­налізму, з харизматичним лідером нації незлам­ним націоналістом.

Цю істину слід усвідомити насамперед лідерам численних про українських партій: їм потрібно збагнути, що українську національну і по- справжньому незалежну державу здобуде, збереже і розбудує не сотня надміру амбітних лідерів різних партій, а один харизматичний і справжній лідер нації, який буде здатний, по-перше, згуртувати в єдину потужну партію передовсім еліту, наснажену філософією українського націо­налізму, а по-друге, повести за собою увесь небайдужий патріотичний український люд.

112

висновки

Зараз маємо достатньо підстав стверджувати, що націоналізм як явище природи існує з прадавніх часів, а як суспільне явище - існує в усіх націй вже понад два сторіччя. Незважаючи на це, у свідомості українського суспільства націоналізм чомусь тісно повязаний лише з діяльністю націоналістичних організацій 30- 40-х рр. минулого сторіччя, передовсім з діяльністю Організації українських націоналістів та її вій­ськової структури - Української повстанської армії.

Причому українське суспільство, за своїм ставленням до ОУН-УПА розділилося на дві частини: якщо одна частина українців цілком обґрунтовано вважає їх своїми героями - борцями за самостійну Українську Державу, то інша частина, яку сторіччями виховували російські поневолювачі, продовжує повторювати брехливі вигадки ра­дянської пропаганди про «зрадницьку сутність націоналізму», про «криваві злодіяння УПА» та про «сприяння ОУН німцям». Проте ні ті, ні інші практично не знають, чим є націоналізм насправді.

Сучасна політологія розглядає націоналізм як ідеологію, але насправді він є не тільки і навіть не стільки ідеологією, скільки наукою, яка вивчає сутність націоналізму, його походження (ґенез), значення для кожної нації і для людства загалом, а це дає підстави говорити про існування наукового націоналізму.

Націоналізм вивчало багато дослідників різ­них країн світу, які нагромадили великий масив інформації [12]. Ця інформація дає змогу сформулювати такі основні положення, які відображають певні властивості та функції націоналізму.

  1. Націоналізм і нація це два поняття, які мають спільне походження(ґенез) і нерозривно повязані між собою, тому можна стверджувати, що немає нації, без націоналізму, так само як немає націоналізму без нації, а це означає, що вони створюють єдине ціле націю-націоналізм,
  2. Націоналізм існує у трьох іпостасях: як філософія; як ідеологія і як політичний рух.
    1. Філософія націоналізму це світогляд нації, ії переконання. Особливо важливо зазначити, що це єдина філософія, яка не є творінням лише людського розуму, конкретної людини, а є продуктом довготривалої еволюції суспільства від сімї до роду -» племені етносу і до нації- націоналізму. Формування філософії націоналізму відбувалося під впливом чинників двох видів: внутрішніх і зовнішніх, які діяли протягом усієї довготривалої еволюції суспільства.

До внутрішніх чинників належать насамперед генетичні програми, які Всевишній заклав у геном(генетичну систему) людини. Одна з цих програм змушує людей завжди і в усьому надавати перевагу власним інтересам.

Ця ж програма у націй спричиняє формування основного принципу націоналізму, згідно з яким завжди є життєва потреба надавати перевагу інтересам власної нації перед такими ж інтересами всіх інших націй. А оскільки у кожної нації є щонайменше чотири основні види інтересів політичні, економічні, культурні та духовні, то відповідно до цього розрізняють чотири різновиди націоналізму - політичний, економічний, культурний та духовний.

До зовнішніх чинників належать мова, територія, релігія, історична память, полі­тичний досвід тощо. Оскільки зовнішні чинники у різних націй є різними, то вони формують у них націоналізм з певними відмінностями.

Отже, філософія націоналізму це категорія, головним чином, генетична, а тому універсальна, досконала та вічна.

    1. Ідеологія і політика націоналізму - це ідеологічні та політичні положення, які базуються на філософи націоналізму. А вони разом, і філо­софія і ідеологія, базуються на генетично визна­ченому основному принципі націоналізму, а саме: на принципі про життєву потребу надавати переваги інтересам власної нації перед такими ж інтересами всіх інших націй.
    2. Націоналістичний політичний рух - це рух, який, опираючись на філософію націоналізму, політично згуртовує націю, змобілізовує її до дій, тобто він стає засобом обєднання та активізації людей для досягнення спільної мети - мети полі­тичної, економічної, культурної чи духовної.
  1. Націоналізм, а точніше основний принцип націоналізму, - це своєрідна імунна(захисна) система нації, яка, по-перше, дає нації змогу виживати в безперервній і безкомпромісній боротьбі за їжу, територію і за ресурси, а по-друге, захищає націю від етноциду, тобто від її духовного нищення.

Ось чому найбільш захищеними є ті нації, у яких націоналізм досяг найвищого рівня свого розвитку.

Приклад найбільш захищених націоналізмом націй - японці та англійці, які є чи не найбіль­шими націоналістами у світі. Однак націоналізм у них є настільки природним станом, що вони,  очевидно, навіть не усвідомлюють його, тому й не називають себе націоналістами.

  1. Націоналізм існує у двох основних видах - націоналізм визволення і націоналізм пану­вання. їх формування залежить від того стану, в якому перебуває нація. Відомо, що є поневолені нації, які тільки мріють про свою державу, - в них формується націоналізм визволення, а є вільні нації, які мають свою державу, - в них форму­ється націоналізм панування.
    1. Націоналізм визволення - оце чинник, який спонукає поневолені нації до політичного, економічного, культурного та духовного визво­лення, а країни їх проживання - до самовизна­чення себе державами. А це означає, що націо­налізм виконує конкретну історичну місію - він творить нації і національні держави.

Націоналізм визволення й українців спонукав до усвідомлення себе нацією і до боротьби за самостійну Українську державу. Саме ця боротьба двадцять років тому завершилася проголошенням і визнанням у світі нашої країни незалежною державою.

Проте віковий досвід націй усіх континентів переконує в тому, що тільки ті нації перемогли у своїй країні і створили та зберегли власні держави, котрі були очолені елітою, озброєною і наснаженою філософією націоналізму, з ліде­ром - незламним націоналістом.

Націоналіст - це патріот, який інтереси своєї нації завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і навіть перед своїми власними інтересами.

Звідси український націоналіст це украї­нець (передовсім етнічний, але ним може бути й українець іншого етнічного походження - російського, польського, єврейського тощо), який є патріотом України і який інтереси української нації - політичні, економічні, культурні та духовні - завжди і в усьому ставить на перше місце перед такими ж інтересами всіх інших націй і, що найважливіше, навіть перед своїми власними інтересами

    1. Націоналізм панування - це вирішальний цивілізаційний чинник. Про це свідчить той факт, що у всіх без винятку вільних націй рівень розвитку їх націоналізму вже давно визначає рівень їх суспільного розвитку та розвитку їх матеріальної і духовної культури.

Зокрема, цей різновид націоналізму є однією з обов'язкових передумов успішного розвитку економіки. Так стверджує Нобелівський лауреат 2001 р. у галузі економіки Майкл Спенс [26]. Ві­домо, що економічне диво можна створити тільки тоді, коли є національна єдність та громадянська відповідальність нації, яка забезпечує солідарну підтримку економічних реформ. А така підтримка є тим більшою, чим вищим є рівень розвитку націоналізму панування даної нації.

Прикладом націй, у яких високий рівень націоналізму постійно сприяв дуже високому розвитку суспільства та рівню розвитку їх економіки, є японці та англійці.

Отже, націоналізм забезпечує не тільки виживання націй, а й значний прогрес у розвитку як кожної окремої нації, так і людства в цілому.

  1. Націоналізм завжди намагається встановити націократію, тобто форму організації і функціо­нування політичної системи, яка базується на ідеології та політиці націоналізму. Націократія - це різновид демократії, який відрізняється від неї лише тим, що при демократії джерелом влади

є народ, тобто всі громадяни даної держави, а при націократії корінна(титульна чи заголовна) нація.

Важливо зазначити, що націократія поширена значно більше, ніж прийнято вважати. Про це свідчить справжній стан речей у всіх так званих національних державах, передовсім європей­ських, - у них формою політичної системи фактично є не демократія, а націократія.

Таким чином, націоналізм це велика рушійна сила прогресу людства, прогресу суспільно- політичного, економічного, культурного та духовного.

З огляду на це дуже нерозумними є дії української еліти, яка, незважаючи на великі потенційні можливості націоналізму, категорично не сприймає його і відмовляється використовувати його величезну силу для потреб своєї нації.

У звязку з цим конче потрібно усвідомити, що всі ми, українці (як етнічні, так і іншого етнічного походження), станемо заможними і щасливими у власній державі лише тоді, коли самі збудуємо для себе високорозвинену та багату державу. Однак такою ми збудуємо її тільки тоді, коли докорінно змінимо своє ставлення до власної держави, коли ми почнемо ставитися до неї так, як до своєї ставляться японці, англійці та багато інших націй. А вони вже дуже давно ставляться до своєї держави як справжні націоналісти вони інтереси своєї держави-нації завжди і в усьому ставлять на перше місце, причому не тільки супроти інтересів всіх інших націй, а й, що дуже важливо, і перед своїми власними інтересами.

Все сказане дає підстави стверджувати, що Україна досягне значного суспільно-політичного, економічного, культурного та духовного прогресутільки тоді, коли філософія націоналізму стане світоглядом хоча б її еліти, а ще краще - коли ця філософія стане світоглядом широких мас громадян.

Отже, якщо ми хочемо бути заможними і щасливими у власній державі, то насамперед всі ми, і влада і народ, мусимо стати українськими націоналістами.

Література

  1. Баган О. Світоглядно-ідеологічні засади україн­ського націоналізму // Український націоналізм: Анто­логія. Том 2. - К., 2011. - С. 305-314.
  2. Галушко К. Украинский национализм: ликбез для русских. К.: Темпора, 2010. 632 с.
  3. Гаряев П. П. Волновой генетический код. - М.: ИПУ РАН, 1997. - 108 с.
  4. Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. К.: Критика, 2011. 350 с.

5-Зінкевич О. Євген Коновалець і наша доба // Літе­ратурна Україна. - 2011. - 16 черв.

  1. Каганець І. Арійський стандарт. - K.: А.С.К., 2005. -234 с.
  2. Канигін Ю. М. Віхи священної історії: Русь-Ук- раїна. - К.: Україна, 2001. - 368 с.
  3. Кононенко П. Національна ідея, нація, націона­лізм. - К.: Міленіум, 2006. - 358 с.
  4. Мир он Д. Ідея і чин України // Український націо­налізм: Антологія. Том 1. - К., 2010. - С. 305-314.
  5. Монастирський В. Націоналізм: чим він є - злом чи добром? // День. 2011. 1516 квітня.
  6. Монастирський В. Націоналізм - зло чи добро?: (продовження розмови) // День. - 2011. - 10-11 червня.
  7. Проценко О., Лісовий В. Націоналізм//Націо­налізм: Антологія. - К.: Смолоскип, 2010. 684 с.
  8. Сучасний словник іншомовних слів. К.: Довіра, 2006.
  9. Сціборський М. Націократія // Український націоналізм: Антологія. Том 1. - К., 2010. - С. 113-121.
  10. Ткаченко Сергей. Повстанческая армия.Тактика борьбьі. - Минск, Москва: Харвес АТС, 2000. - 511 с.
  11. Чмихов М. О. Україна від минулого до майбут­нього // Вісник Київського університету. Історико-філо- логічні науки. Вип. 6. К.: Вид-во Київ, університету, 1992.-С. 34.

17.Чмихов М. О., Кравченко H. М., Черня- ков І. Т. Археологія і стародавня історія України: Курс лекцій. - К., 1992. - С. 249-250.

  1. Альтер Петер. Звільнення від залежності і пригноблення: до типології націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 507-525.
  2. Альтер Петер. Націоналізм: Проблема визна­чення // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 85-88.
  3. Гердер Йоган Г. Мова і національна індиві­дуальність // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Про­ценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 3-9.
  4. Каменка Юджин. Політичний націоналізм: ево­люція ідеї // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Про­ценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 89-103.
  5. Мацціні Джузеппе. Обовязки перед краї­ною // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 18-43.
  6. Моррас Шарль. Повернення до живих речей // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко та В. Лі­совий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 57-65.
  7. Мекрайдіс Рой К. Етнонаціоналізм // Націо­налізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 242-243.
  8. Ренан Ернест. Що таке нація? // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко та В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 253-263.
  9. Spence Michael. The Nex Convergence, 2011.

 

Науково-популярне видання Серія АКЦЕНТИ* Започаткована в 1993 р.

Монастирський Володимир Анатолійович НАЦІОНАЛІЗМ: ЧИМ ВІН Є, або ЧОМУ УКРАЇНЦЯМ КОНЧВ ПОТРІБНО БУТИ НАЦІОНАЛІСТАМИ. Короткий посібник з лікбезу для української еліти і не тільки

Редактор Дмитро Сапіга Технічний редактор Леся Пелехата Коректор Олександр Хміль Верстка Роксоляни Бедрій

Здано на складання 10. 08. 2012. Підписано до друку 11. 09. 2012. Формат 84x108 1/32. Папір офсетн. Гарнітура SchoolBook.
Офсетний друк. Умов. друк. арк. 6,51. Обл.-вид. арк. 4,7. Наклад 1000 прим.

Видавництво «Каменяр». 79008, Львів, вул. Підвальна, 3. Свідоцтво Держ реєстру: серія ДК, № 462.

Ел. адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. Вебсайт: http://www.kamenyar.com.ua

 

Монастирський, Володимир

 Націоналізм: чим він є, або Чому українцям конче потрібно бути націоналістами : короткий посібник з лікбезу для української еліти і не тільки. - Львів: Каменяр, 2012. - 123 с. - («Акценти»).

TSBN 978-966-607-219-6   УДК 66.3(4УКР),54 ББК 32(477)   М77